Стожар

— Відпустив.

— Ти відпустив… ти ж думав, що це я! Ти відпустив ту, кого вважав мною, з жителем Дикого краю? — спитала я ошелешено.

— Я думав, ти… ти… — Всевлад розвів руками. Якусь мить ми стояли, витріщившись одне на одного і не знаходячи слів. Дві чорні цятки серед засніженого лісу, перед обличчям велета.

— Ти думав, що… я втікаю з Циркути?

— Так.

— І ти відпустив би мене?

— Я вже тебе відпустив. Але… я… я хотів упевнитись, чи це дійсно так, вирішив рушити одразу ж до Дарвенхарду, аби вияснити, де ти і що з тобою. Та саме тоді, як я пішов до лісу і зустрів тих людей, на Еба напали вовки… а я був такий приголомшений, що не одразу почув крики і гарчання, які лунали з табору. Через те, що я вчасно не прийшов йому на допомогу, мій напарник втратив ногу.

Всевлад понуро замовк.

— Завдяки тобі він лишився живим, — уточнила я про всяк випадок. — Це якщо ти призабув.

— Не призабув я… І це бодай трохи покутує те, що я відволікся. Але через те, що сталось, я не міг поїхати з Вартового, бо полишати село в такий час було заборонено, а тому мусив писати листа Ярому, чекати його відповіді, і аж тоді просити про те, аби він постарався організувати все так, щоб ти опинилась тут. Хоч, я гадаю, свисток, який він тобі подарував, свідчить про те, що Ярий і без того вважав, що якось ми з тобою обов’язково зустрінемось.

Я дивилась на нього і не знаходила слів.

— Я б ніколи не робив цього, не просив твого переводу сюди, на кордон з Диким краєм, до краю, в якому ти виросла і який з такими труднощами покинула, аби почати нове життя. Я б ніколи не ставив тебе в незручне становище, яке може виникнути, якщо ми зустрінемо когось із колишніх патрійців… Але я зустрів дівчину, так разюче схожу на тебе… і самому мені з цим не розібратись.

Всевлад дивився на мене, шукаючи відповіді на свої слова. Ніколи ще його таким емоційним не бачила. Нинішній Всевлад був стриманішим і холоднішим, ніж той, що його знала майже чотири роки тому, але… не зараз.

Напевне, саме тому з усього, про що я могла спитати, я обрала момент, який, звісно, найперше зауважила б саме жінка:

— Ти думав, що я втікаю в Дикий край… я, що закінчила вже на той час Дарвенхард і присягнула Циркуті… Ти думав, що я втікаю, порушивши присягу, з іншим чоловіком… І ти відпустив мене. Хай навіть то була не я, але ж ти не знав… Всевладе, і ти кажеш мені щось про вірність імперії? Твоя кров також у тій чаші, дарвенхардцю.

Я говорила, мабуть, жорстокі слова, але не могла втриматись. Тому просто вклала в свій голос стільки ніжності, скільки могла. Думала, розучилась так говорити, але — ні…

Тонула в його очах, в його словах. Була захоплена його вчинками.

Всевлад, мій Всевлад… Він залишався вірним нам більше, ніж я. Чи зробила б я те саме задля нього?

— Ханно, я так сумував за тобою. Ти й не уявляєш.