На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори

1. Якось улітку я їхав пароплавом з Києва до Дніпропетровська. Я мав вигідне місце в каюті, але там було душно, і я майже цілий день сидів на палубі, милуючись чудовими краєвидами Дніпрових берегів. Часом випадало перекинутися кількома словами з сусідами-пасажирами, часом брався читати книжку й знову віддавався насолоді відпочинку, спокою на душі й можливості мовчки споглядати на довколишню красу.

Насупроти мене сиділа молода, гарна собою жінка. Де вона сіла на пароплав — я не помітив, але, видимо, квитка на каюту їй не пощастило одержати й через те вона з раннього ранку тулилася на палубі, час від часу кидаючи тривожні короткі погляди на велику валізу, що лежала коло неї на підлозі. Жінка ні з ким не розмовляла й лиш здаля прислухалася, коли я говорив з якимось пасажиром, а після цього крадькома питливо поглядала на мене.

У Кременчуці пароплав мав довго стояти, і жінка раптом звернулася до мене:

— Вы в Кременчуге не выходите?

— Ні, - відповів я.

— Простите, — и никуда с палубы не пойдете?

— Сидітиму тут.

— В таком случае разрешите оставить на вас мой чемодан — мне нужно на полчаса съездить в город.

Я дав згоду, і жінка поквапно пішла на пристань. Повернулася вона задихана, коли прогудів останній гудок і матроси заходилися знімати трап.

— Благодарю вас, — сказала, мило усміхнувшись, незнайомка й сіла на своє місце коло валізи, важко віддихуючись.

— Одначе, як це ви зважилися лишити свою валізу на невідому вам людину? А якби я пішов слідом за вами з вашою валізою і зник у натовпі?

— Я была уверена, что этого вы не сделаете, — відповіла спокійно жінка й тепер не крадькома, а одверто подивилася мені в вічі: — Я заметила, что вы со всеми говорите по-украински, хотя сразу видно, что вы интеллигент…

— Хіба це могло гарантувати, що ваша валіза буде ціла? — посміхнувся я.

— Конечно! Я поняла, что вы человек идейный, на которого вполне можно положиться. — I, трохи замислившись, додала: — Такие чужих чемоданов не уносят…

2. На Хрещатику йшов мені назустріч гурток простенько вбраних людей. Ішли вони купою, боячись одбитись одне від одного й разом з тим цікаво поглядаючи на вітрини крамниць, високі будинки й зацвітлі каштани. Один з них, немолодий чоловік у червоній «косоворотці» під вилинялим піджаком, дав своїм дівчатам і молодицям рукою знак спинитися й питає мене: