Міфи України
- Автор:
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Довіра
- ISBN: 966-507-147-5
- Переводчик: Юрiй Г. Буряк
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Міфи України». Краткое содержание книги:
«Міфи України» — це блискучий, неперевершений посібник з народознавства.
В цій книжці зібрані міфи України. А точніше це посібник з народознавства. Містить багато термінології. Цікавий погляд народу на буденні речі.
Святому Юрію (Георгію) приписується влада над вовками, без сумніву, тому, що на нього, так само, як на святого пророка Іллю та архістратига Михаїла, перенесено риси язичницького бога-громовика*, а вовк є зооморфічним образом демона. І таке зображення святого Георгія властиве не лише руському народові, а й багатьом іншим. Так, мусульмани в давнину сполучали Іллю й Георгія в один образ
Khidrelleza; абазини вшановують обох названих святих в один і той же день. Сама влада святого Георгія над вовками виробилася, на думку академіка Веселовського, «з ідеї приборкання: St Georges leur serre la gueule, кажуть y Франції; вони — це негативний символ, як у північного Одина, який водночас зветься й ворогом вовка, й годує двох вовків зі свого столу, а вовки звуться його псами». У руському духовному великому вірші Єгорій Хоробрий зустрічає саме вовків і заповідає їм їсти лише «велене, від святого Єгорія благословенне» (дозволене, вказане); «що у вовка в зубах, те Єгорій дав», — говорить руське народне прислів’я. В ролі годувальників вовків в українських і взагалі руських легендах, поряд зі святим Георгієм, виводяться також Спаситель і святий Микола, подібно до того, як в осетинській легенді — Бог. Святого Георгія легенди подають у таких випадках на білому коні, або старим, навколо якого вовків — сила-силенна; вовки — його хорти (так само в Литві та у естів); він — вовчий пастир, як у осетинів святий Феодор Тирон (Тутир), інший змієборець.
Святий Юрій призначає в поживу вовкам не тільки тварин, а й людей: так народ пояснює випадки розтерзання вовками людей.
Одна жінка, — розповідає легенда, записана в Харківському повіті, — вийшла якось надвір і бачить біля їхніх воріт святого Юрія на білому коні. А за ним покірно біжать вовки. Вона злякалася, вбігла в хату і розповіла своєму чоловікові. Тому схотілося поглянути на це диво. Наступної ночі пішов він до лісу і виліз на дерево. Бачить — на білому коні їде святий Юрій, а за ним біжать вовки. Зліз Юрій з коня, сів на траві, а вовки лягли навколо нього. І каже він до вовків: «Тобі, сіроманцю, на вечерю ягнятко, яке оце там лежить; тобі (до другого) — оце ягня; тобі — оте…» Усім, усім указав вечерю, а одному старому, кривому вовку нічого було вже вказати. Юрій і каже до нього: «А тобі, старий вовче, отой чоловік, що сидить на дубі». Й поїхав собі далі. Всі вовки порозскакувалися по тих місцях, куди послав їх Юрій, а кривий підійшов до дуба, сів на задні лапи, та й сидить — чекає, коли злізе той чоловік. Однак чоловік з дерева не злізає. Сидів, сидів він на дубі, отак і пересидів вовка: вовк устав з-під дуба й побіг шукати собі іншої поживи.
Тоді чоловік — хутчіше з дуба і ходу. Прибіг до пилярів, які поблизу пиляли колоди. «Добрі люди! — став він благати.
— Прийміть мене до себе, я вам допомагатиму». Ті прийняли його, нагодували, а він їм допомагав колоди пиляти. А коли лягли вони спочивати, чоловік той і каже їм: «Бережіть мене, добрі люди, щоб вовки не злапали: якщо встережете, вік на вас за те працюватиму». Вони поклали його посередині між собою, вкрили своїми свитами та кожухами і заснули. Вранці, щойно попрокидалися, роззирнулися, — нема того чоловіка: вовк все-таки злапав його.
Споріднена легенда, записана в Олександрівському повіті, проводить мораль, що все на світі відбувається за Божим помислом і Його ухвалою.
Ішли якось шляхом-дорогою двоє чоловіків. Один і каже: «Давай десь уже станемо на ніч, бо я боюсь вовків». А другий відповідає: «Я сам від чотирьох вовків одіб’юся». — «Ні, — каже перший, — краще зупинимося на ніч: Бог його Святий знає, що воно ще буде». — «Буде те, що я знаю», — відповів другий. Ось той, котрий не боявся вовків, пішов собі далі дорогою, а той, який боявся, попрямував на вогонь, що блимав у степу. Приходить до багаття, а там вовків — сила-силенна, а посередині — Юрій варить їм їсти. «Не бійся, чоловіче, — каже Юрій,
— вони тебе не зачеплять. Звідкіля ти?» Чоловік той розповів, як ішли вони вдвох. «Я, — говорить, — кажу: Бог знає, що ще буде, а він каже: буде те, що я сам знаю». Ось Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад — не взяли. Послав він ще шістьох — і ті не взяли. Послав він нарешті дванадцятьох, які й розірвали нерозважного сміливця. Це йому так Бог учинив за те, що він казав: «сам знаю, що буде». Так говорити не годиться, треба казати завше: буде так, як Бог дасть.