Свої, чужі, інші
- Автор: Шмідт Лія Оттівна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-85-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Свої, чужі, інші». Краткое содержание книги:
І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.
А хіба може бути інакше?aaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa
Та, звісно, ніхто не збирався зчиняти бійки. Позичальники досить статечно продемонстрували Наймору боргові розписки Низара, де вказано було й суми, й відсотки. Тільки ось руки в них здригалися, й поглядали вони один на одного недобре. Кожному хотілося отримати своє першому, хоча Наймор заздалегідь пояснив: так, розплачується з усіма, коштів вистачить.
Коштовності викликали в когось невдоволення, але в інших навпаки — радість.
Ола шепнула Інтару:
— Звичайно, золото чи перли просто в руки — це добре, але й коштовності — ті самі гроші. Їх можна продати й дорожче, ніж зараз приймають…
— Ага, — погодився хлопчик. Ола не відпускала його руки, з її личка не сходила посмішка, й Інтар теж почувався страшенно щасливим. Навіть Жучок перейнявся урочистістю всього, що тут відбувалося, й поводився напрочуд сумирно: не дзявкав, не обнюхував чужі ноги, а просто сидів біля Інтара, поводячи хвостом і вухами. Позичальники трохи посперечалися про те, що й кому повинне дістатися в рахунок боргу, але врешті-решт коштовності поділили та розпрощались із Наймором і суддею.
— Отут є ще один борг — промовив той, пильно дивлячись на Наймора. — У справі Мен-Хальфа вказано, що найбільшу суму, десять тисяч золотих, йому дав якийсь Зомер Мен-Фаад, лихвар. І в рахунок цього боргу дочка Мен-Хальфа, Шайнола, повинна належати дому Мен-Фаада, поки не викуплять і її…
Ола здригнулася. Серед позичальників такої людини не було…
— Зомер Мен-Фаад не ушанував нас своєю увагою, — продовжував суддя, — його немає в місті, але ви, шановний… — глянув на Наймора. І той кивнув.
— Так. Я Наймор Мен-Фаад, син високоповажного пана Зомера, й батько вповноважив мене вести справи на час його від'їзду. Я візьму для батька деякі з цих речей у рахунок сплати боргу. Дівчинка ж вільна. Дозвольте… — Наймор відібрав срібні браслети, намисто з сапфірами та мережаним золотим ланцюгом, прикрашений розсипом діамантів, — ну ось. За висновками ювелірів ціна цих речей становить десять тисяч золотих. І ми розрахувались. Я напишу розписку про те, що пан Мен-Хальф дому Мен-Фаада нічого не винен…
Це зайняло зовсім небагато часу. Інтар тільки кліпав. Ола повільно приходила до тями.
— А тепер, — промовив Наймор, коли поставив свій підпис, — прошу, високоповажний, назвати суму судових витрат і сплату за утримання та привести сюди пана Мен-Хальфа.
Суддя кивнув і послав стражника по батька Оли.
— Ви маєте сплатити суду дві тисячі, пане Мен-Фааде, — посміхнувся суддя.
— Добре. Сподіваюся, цей золотий кулон із карбункулом підійде?
Кулон коштував рівно названу суму: ювеліри підтверджували це. І суддя взяв його. Від блискучої купи коштовних речей залишилися кілька срібних браслетів та золотий медальйон із дрібним алмазом. Тисячі на три…
Але Олі було зараз не до грошей. З тієї хвилини, як зник у коридорі стражник, що мав привести її батька, дівчинка невідривно дивилася на двері. І ось вони відчинилися, на порозі з'явився Низар: худий, зарослий, у брудному одязі, він посміхався невпевнено й боязко. Він ще мружив очі на сонці, й ступав нетвердо, але побачив Олу, побіг до неї, розкинув руки, й дівчинка кинулася йому назустріч.
— Тату! Тато-о-очку!..
А він пригорнув її, заплакав, і довго ще не міг нічого сказати.
Розділ 14
Четверо сиділи в затишній, прохолодній кімнаті, за розкішно накритим столом. П'ятий — Жучок — не сидів, а качався під столом на килимі. Він наївся до того, що навіть махати хвостом не було сили. Втім, люди почувалися майже так само. Обід влаштував Наймор — і не поскупився. Він без побоювань привів Низара, Олу й Інтара в свій дім: батько був у від'їзді, а зі слугами юнак завжди міг домовитися. Наймор наказав нагріти для Низара води й надав у його розпорядження купальню та зміну одягу. Він навіть викликав цирульника, й той поголив та підстриг пана Мен-Хальфа. Інтар дивився на цю людину й просто не впізнавав її, зате Ола так і горнулася до батька, що став майже таким, як і колись.
— Я такий вдячний вам, пане Мен-Фаад, — укотре вже повторив Низар, — і тобі, Оло, маленька моя, і тобі, Інтаре. Але все-таки поясніть мені: ці коштовності…