Любов у спадок

Далхуазі, як і обіцяв, з'явився не сам. Вранці разом із умовним посвистом у таборі матеріалізувався радісний Оуен. Здавалося, веснянкуватого пажа нітрохи не здивувало те, що він знову бачить Еріку. Хлопчисько був у найкращому гуморі й здавався сповненим сили та енергії. Вона й отямитися не встигла, як уже знала всі новини. Виявляється, Дуглас сидить у Едінбурзі ось уже тиждень, оголосив по всьому королівству, що в нього вкрали наречену. Порт перекрито, на всіх брамах стражників підкуплено, й щовечора вони повідомляють Дугласу, хто прибуває в місто. Але він, Оуен, ще завдасть їм усім перцю. Приблизно такий вигляд мали справи в поданні спритного пажа.

Річард же, навпаки, був такий похмурий, що дівчина так і не зважилася ні про що розпитати його. Тепер на Еріку начепили чоловічий костюм, який жахливо заважав їй. Тверда куртка з кепсько вивареної буйволячої шкіри по-дурному відстовбурчувалася на спині та на грудях, комір різав шию, плед сповзав, і дівчині раз у раз доводилося поправляти всю цю незвичну конструкцію. Кілт надягти відмовилася навідріз. Цього тільки й бракувало — заголювати ноги вище коліна! Це не для неї.

Вони з Діком та Оуеном повільно під'їхали до міських воріт, і Еріка відчула себе досить незатишно перед чотирма стражниками, які охороняли в'їзд у Едінбург. Величезні чавунні ґрати було піднято, й вони нагадували пащеку якогось чудовиська, ладного її проковтнути. Вона мимоволі зіщулилась, але відразу згадала Річардові настанови та прибрала нахабного вигляду.

— Куди прямуєте? — похмуро поцікавився стражник.

— Наше судно «Свята Маргарет» завтра відпливає у Францію, — впевнено відповів Дік. — Я — лицар із почту графа Мара, а це двоє моїх зброєносців.

Він потрусив перед обличчям стражника заяложеним пергаментним сувоєм, на який той скосив око з помітною повагою.

— Що ж, проїжджайте, — буркнув він.

— Дрібнуватих зброєносців добирає собі граф Мар, — почула Еріка його слова, супроводжувані незлим смішком решти.

Вона зітхнула з полегшенням. Ніхто не вихопив зброї, не накинувся на них із лементом: «Це вони, в'яжи їх!» Що ж, потрапити всередину було доволі просто. А ось як їм вдасться вислизнути з цієї мишоловки? В'їжджаючи у ворота, вона з погано прихованим острахом оглянула грубі стіни, що змикалися десь у неї над головою.

Дівчина взагалі почувалася незатишно. Це чуже місто лякало її. Може, через сутінки, які швидко спускалися на його криві брудні вулички. Оточена зусібіч будинками, вона відчула себе в кам'яному мішку й зацьковано озиралася в пошуках вільної місцини. Громаддя Едінбургського замку, оточеного глибоким ровом, і міська площа перед ним залишилися ліворуч, і тепер, зважаючи на мало не розвалені халупи, втікачі перебували десь на околиці Старого міста. Еріку вразило те, що будинки в такому величезному місті були такі самі, як і в найбіднішому селищі: дахи вкриті дерном, стіни обмазані мулом, вікон нема…