Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Я теж була дивна. І не соромлюся це визнати.
Скажімо, я мала особливу, химерну манеру вдягатись. Під час війни я так звикла ходити в штанах, що тепер із них не вилазила. Мені подобалося, що в них можна було вільно кататися на велосипеді по місту, але не тільки це: мені взагалі був до вподоби одяг, схожий на чоловічий. Я вважала (і досі вважаю), що для жінки нема ліпшого способу виглядати вишукано й елегантно, як у чоловічому костюмі. Відразу після війни важко було дістати добротні вовняні речі, але я виявила, що якщо купувати хороші вживані костюми — маю на увазі моделі з Севіл-Роу часів 1920-1930-х років, — можна допасувати їх до своєї фігури й вибудувати образ, який надавав схожості із Ґретою Ґарбо (принаймні я так сподівалася).
Мушу зауважити, що після війни жінки так не вдягалися.
Справді, у 1940-х роках жінки носили костюми чоловічого крою. Це вважалося мало не патріотичним. Та щойно війна скінчилася, жіночність узяла реванш. Близько 1947 року Крістіан Діор захопив світ моди своїми непристойно розкішними сукнями у стилі «нью-лук»: вони були приталені, з пишними спідницями, мали м’яку лінію плечей і підкреслювали бюст. «Нью-лук» демонстрував світові, що воєнний дефіцит уже позаду і тепер можна марнувати скільки завгодно шовку й мережива, просто щоб виглядати гарно, жіночно й ошатно. На одну-єдину сукню в стилі «нью-лук» могло піти до двадцяти метрів тканини. Спробуй вибратися у такому з таксі! Я терпіти цього не могла. По-перше, я не мала суперпривабливої фігури для такої сукенки. У штанах і блузках мої довгі ноги, прямокутний тулуб і малі груди завжди виглядали ліпше. Крім того, одяг мусив бути практичний. Я не могла працювати в сукнях такого пишного крою. Майже весь робочий день я проводила на підлозі: колінкувала над ескізами й повзала навколо клієнток під час примірок. Штани й туфлі без підборів давали мені необхідну свободу.
Тож я відмовилась від модних тенденцій і вдягалась по-своєму, так, як мене навчила Една Паркер Вотсон. І тому стала дивачкою. Не такою, як Марджорі, звичайно, та все ж трохи чудною. Однак я переконалася в тому, що мій однострій — штани з жакетом — чудово пасував для роботи з клієнтками. Коротка стрижка теж мала психологічні переваги.
Мій зумисне нежіночний образ засвідчував молодим нареченим (та їхнім матерям), що я для них у жодному разі не загроза й не суперниця. А це важило, бо я була жінка приваблива, а в моїй професії надмірна привабливість була ні до чого. Не можна затьмарювати собою наречену, навіть коли ти наодинці з нею в кімнаті для примірок. Вибираючи найголовнішу сукню у своєму житті, дівчата не хотіли, щоб у них за спиною стояла сексуальна жінка. Вони прагнули бачити неговірку, стриману кравчиню, з ніг до голови в чорному, готову виконувати всі їхні забаганки. Тому я й стала неговіркою, стриманою кравчинею — і то охоче.
У мене була ще одна дивна риса: я страшенно полюбила свою незалежність. Заміжжя ніколи не було в Америці таким фетишем, як у 1950-х роках, але мене воно просто не цікавило. Хтось би сказав, що я збилася з дороги, а то й узагалі збожеволіла. Однак труднощі воєнних часів додали мені винахідливості й упевненості в собі, а спільна справа з Марджорі — рішучості; тож, мабуть, я просто більше не вірила, що для того, аби досягнути багатьох цілей у житті, мені потрібен був чоловік. (Чесно кажучи, я потребувала його тільки з однією ціллю.)
Виявилося, що жити самій у квартирі над весільним салоном дуже навіть добре. Мені подобалося моє невеличке помешкання з двома мансардними вікнами, мініатюрною спальнею (вікнами на магнолію у провулку за будинком) і кухонькою, яку я власноруч помалювала у вишневий колір.
Разом із власним простором у мене дуже швидко з’явилися дивні звички, як-от струшувати попіл від цигарок у ящик для квітів за кухонним вікном, або вставати посеред ночі, вмикати всі лампи й читати детектив, або снідати холодними спагеті. Мені подобалось м’яко ступати квартирою в домашніх капцях — мої туфлі жодного разу не торкнулися килимка. Подобалося акуратно вишиковувати фрукти на блискучій кухонній стільниці замість кидати їх усі на купу в миску. Якби хтось сказав мені, що до цього милого помешкання вселиться чоловік, я сприйняла б це як вторгнення у мій дім.
Навіть так: мені почало здаватися, що, може, шлюб — не така вже й знахідка для жіноцтва. Обводячи поглядом усіх знайомих жінок, заміжніх понад п’ять чи десять років, я не бачила серед них жодної, чиєму життю я б заздрила. Коли романтичні почуття згасали, вони ніби перетворювалися на вічних служниць. (Одні служили своїм чоловікам охоче, інші ні — але ж служили.)