Вогонь для Вогнедана [uk]

— Це сестричка так називає моє навчання — «у полоні», — мовить Вогнедан, — дійсно, брате Ружене… Зайві вуха при подібних розмовах лише на користь.

На галереї у Дани цілий затишний куточок, обладнаний для підслуховування з усіма зручностями. М’які подушки від старих стільців… спинки від них же. Через гратчасту огорожу балкону не тільки чути, але й видно.

— Я — погана дівчинка, — посміхається Дана, — бо маю подібний закуток і у Боговладі. А взагалі, найкраще ховатися за завісами. Хоча одного разу пан Ольг трохи не вбив мене, піймавши у себе в кімнаті.

Ружен ще тремтить від зненависті і болю. Двійнята саджають його між собою. Юнак зітхає. Друг і кохана… Поруч… Поруч… Можливо, завтра його повезуть звідси в кайданах. Знаючи свого боягузливого батечка, Ружен розуміє, що він міг насмілитися приїхати за ним до лігва Пардів, лише маючи на руках якісь козирі.

— Не віддамо, — палко шепоче йому в ліве вухо Дана, — заховаємо в горах.

— Я сам відвезу тебе до прикордонної фортеці, - обіцяє Вогнедан, — туди, де служать нині опришки Лемпарта… Але сподіваюся, що до цього не дійде. Мама вміє відшивати подібних гостей. І пан Ольг тут, а він — дипломований правник.

Ружен гмикає… Пан торговець, виявляється, ще й право вивчав… А втім, непогано, що загадковий Ольг буде нині на його, Руженовому, боці. Не хотів би він мати ворогом цього торговця і мечника.

А ось і Шрежін… Набундючений, наче гиндик. Ходить по залі, з гидким усміхом обдивляючись зброю на стінах і герби шляхетських родів. Конвалії нема… Порожнє крісло посеред зали… Минають хвилини… Шрежін вже починає казитися і бурчати щось про пихатих нелюдей, коли, нарешті, оголошує паж:

- Її ясновельможність княгиня Чорногорська!

Конвалія випливає з бічних дверцят як тінь, як привид. Сідає в кріселко. Для гостя стільця не поставлено — стій, собако, коли розмовляєш з Пардами! Ружен вишкірюється… Ні, Вогнеданова мама таки може довести до сказу моанського вискочня, котрий привласнив чужий титул.

— Я вас уважно слухаю, шановний, — холодний голос з-під білого покривала. Слова наче дзвенять об підлогу, наче бризки льоду.

Шрежін спершу аж трохи розгублюється, але швидко отямлюється. Ружен аж наче читає на його обличчі: «Баба… Ельфійська суко… Я мав вже одну таку, коли і як хотів…» Поруч з Руженом важко дихає Вогнедан. Не диво — з його-то чутливістю… Ружен ладен провалитися в надра Яв-гори, так йому соромно за людину, котра дала йому життя.

— Оце ось зробило зле з твоєю мамою? — тихо питає збоку Дана.

Ой, тут ще ж і Дана… Ой, який сором… Для чого його понесло на цю чортову галерею?

— Видайте мене, — трохи не плаче Ружен, дивлячись, як Шрежін масними оченятами оглядає пані княгиню, — і скінчимо з цим. Або я сам повішусь…