Клуб невиправних оптимістів

Леонід мав найфеноменальнішу пам’ять з усіх, кого я знав. Диявольськи феноменальну. Здавалося, він вів детального щоденника. Кожна життєва подія була вигравіювана в глибинах його свідомості. Він міг пригадати будь-який день, годину й мить, проведені з Міленою. Що вони робили, де були. Про що розмовляли. І взагалі кожен день їхніх двох років та двох місяців спільного життя.

— Я зірвався 27 листопада 52-го, після повернення з Амстердама. Я не відав, що чинив. Був цілодобово чимось невдоволений. Роботи більше не шукав — мені й так не запропонують. Час марнував, пиячивши по бістро. У Ленінграді все відбувалося без наслідків, мій гнів не мав на кого вилитися. А в Парижі я став нестерпним. Мій свинський характер отруював її життя. Вона мовчала. Жодного слова, жодної скарги. Їй варто було поставити мене на місце. Вона дозволяла мені зриватися, а я й не уявляв тоді, до чого був оскаженілим. Що більше я пив, то глибше грузнув. Я докоряв їй за те, що затягла мене до цієї безодні, виснажував своїми стражданнями, а вона смиренно все зносила. Допевне, якби вона нагримала на мене й поставила б на місце, нас би це врятувало. Сон мене покинув. Я будив її посеред ночі. Навстіж розчиняв вікна — намагався вигнати липкий запах. Від лікування відмовлявся. У суботу, 18 квітня, за вечерею з вісьмома друзями та її кузиною з Нанта на мене щось найшло, я горланив на неї, що м’ясо пересмажене, що вона бездарна, нікудишня хазяйка. Втрутився її друг-бортпровідник. Я дав йому по морді. У нього пішла носом кров. Я не лише не вибачився, але й пригрозив натовкти пики всім, хто наважиться мене діймати. Вона не зробила жодного зауваження. У вівторок, 12 травня, я нишком узяв її машину. Вона не хотіла, щоб я водив. Я навіть не зрозумів, що сталося. Запізно пригальмував і врізався у вантажівку. На мені не лишилося ні подряпини. Прекрасний білий «203» був геть покручений. У ті часи не притягували до відповідальності за кермування напідпитку. Я вже чекав вибуху Мілени, однак вона не зробила жодного зауваження. Сказала лишень: «Це не має значення, головне, що ти цілий…» Поглянь, Мішелю, перед тобою король придурків. У мене була найвродливіша та найкраща жінка у світі. Я змарнував свій шанс через власну дурість та зарозумілість. Навіть не розповідатиму тобі, на яке гірке життя я її прирік. Мені нема чим пишатися. У п’ятницю, 19 червня 53-го, вона повернулася з роботи. Сумна. Я ніжився на канапі, попиваючи чергову пляшечку «мюскаде». Вона сіла скраю та налила собі склянку вина, а потім випила одним хилом. Її очі блищали. Хоча сліз я не помітив. «Розенберґів стратили», — повідомила вона. — «І правильно зробили». — «Що за жахіття ти верзеш!» — «Вони зрадники. Дістали, що заслужили». — «Вимітайся!» — «Що?» — «Геть! Не хочу більше тебе бачити!»