Гаррі Поттер і келих вогню

— Дуже хольодно, — погода й справді була холодна, та голос мадам Максім був набагато холодніший. — Мені пора йти.

— Га? — безпорадно вимовив Геґрід. — Нє, не йдіт! Я... Я ніколи ще не стрічав такого єншого!

— Якого іншого? — спитала мадам Максім крижаним тоном.

Гаррі хотів би підказати Геґрідові, що краще не відповідати. Він стояв у затінку, скрегочучи зубами, і сподівався, що Геґрід нічого не скаже. Та дарма.

— Єнчого наполовину велетня, звісно! — сказав Геґрід.

— Та як ви смієте! — закричала мадам Максім. Її голос пролунав серед нічної тиші, наче сирена. Гаррі почув, як Флер та Роджер вискочили зі свого трояндового куща. — Ніколі в житті мене ще т'ак нє принижювали! Нап'ольовину велетень? Муа? Я? У мене просто... просто вельикі кістки!

І вона помчала пріч. Величезні барвисті зграї фей здіймалися в повітря, коли вона проходила, люто пробиваючись крізь кущі. Геґрід усе ще сидів на лавці, дивлячись їй услід. Було надто темно, щоб зрозуміти, який у нього вираз обличчя. За хвилину він підвівся й попрямував геть, але не до замку, а в темряву туди, де стояла його халупа.

— Роне, — тихесенько сказав Гаррі. — Пішли...

Але Рон не ворушився.

— Що таке? — спитав Гаррі.

Рон поглянув на Гаррі з дуже серйозним виразом обличчя.

— Ти знав? — прошепотів він. — Про те, що Геґрід — наполовину велетень?

— Ні, — сказав Гаррі, знизуючи плечима. — То й що? З погляду, яким подивився на нього Рон, він одразу зрозумів, що знову виявив незнання світу чарівників. Вихований Дурслями, Гаррі сприймав як відкриття чимало такого, що для чарівників було само собою зрозуміле. Та коли він почав навчатися в школі, ці сюрпризи траплялися дедалі рідше. Хоч зараз до нього дійшло, що більшість чарівників не запитали б отак просто "То й що?", виявивши, що мати їхнього друга була велеткою.

— Поясню в замку, — тихо сказав Рон. — Пішли...

Флер та Роджер Девіс зникли. Можливо, сховалися в захищеніше від чужих очей місце. Гаррі з Роном повернулися до Великої зали. Парваті й Падма сиділи тепер за віддаленим столиком з цілим гуртом бобатонських хлопців, а Герміона знову танцювала з Крумом. Гаррі й Рон усілися за стіл, далеко відсунутий від танцювального майданчика.

— То що? — штовхнув Гаррі Рона. — Які там проблеми з велетнями?

— Ну, вони... вони... — Рон намагався підібрати слово, — вони не дуже хороші, — сказав він непереконливо.

— Яка різниця? — спитав Гаррі. — Геґрід нормальний!

— Я знаю, але... не дивно, що він це приховує, — похитав Рон головою. — Я завжди думав, що в дитинстві він потрапив під ненажерливі чари чи щось таке. І що не любить про це згадувати...

— Але яка різниця, якщо його мама була велетка? — запитав Гаррі.

— Його знайомих це не турбує, бо вони знають, що він безпечний, — повільно проказав Рон. — Але... Гаррі, вони просто жахливі, ті велетні. Це, як каже Геґрід, їхня природа, вони ніби тролі... вони просто люблять убивати, і всім це відомо. Але в Британії вже жодного не залишилося.

— Що з ними сталося?