Музей покинутих секретів [з малюнками]

Я навіть не знаю, звідки бабця взяла це ім'я — Адріян?.. У нашій родині його не було, за ціле минуле століття не знаю нікого, хто б так звався. Тата назвали Амброзієм на честь діда Довгана, бабціного тата, а мого прадіда, який за Польщі був досить знаним лікарем у Львові — одним із небагатьох лікарів-українців, кого поляки, а теж же були незгірші од росіян любителі «злиття народів», так і не випхали з міста кудись на етнічні польські землі, — видно, лікар із прадіда був таки незлий. По ідеї, другий син тоді мав би називатися за дідом уже з другої сторони, — Йосипом. Йосип Ватаманюк, а що, нормально. Чи, може, бабці це ім'я здавалося надто вже мужицьким? З тої сторони, у Ватаманюків, усі з діда-прадіда мужики — Михайли, та Грицьки, та Василі, як дзядзів менший брат, той, що на Колимі згинув… Дзядзьо був першим у себе в родині, хто скінчив гімназію й здав «матуру» — за тодішніми стандартами, «вийшов на пана», — за іронією, якраз у рік приходу совєтів. Вчився він добре, але відзнаки не дістав, — казав, через одного професора-поляка: той учнів-українців на дух не зносив, принижував при кожній оказії, а дзядзьо ще й демонстративно відмовився співати на якійсь офіційній імпрезі польський військовий марш із вісімнадцятого року, — для переконливішої ілюстрації він завжди затягав його нам напрочуд фальшивим голосом, виходив не марш, а козяче блеяння: «Ми-и-и пєрвша бриґада, стше-е-лєцка ґромада…», — на місці того поляка я б, таке зачувши, також розгнівався, хоча малим мене все-таки найдужче дивувало, як то можна було вголос заявити вчителеві: «Пісень окупанта співати не буду!» — і поплатитися за те всього-на-всього якоюсь дурною п'ятіркою в атестаті (десь класі в другому-третьому я всерйоз обмірковував, чи не повторити цей експеримент на нашій учительці співів, яка викликала нас по одному пищати без супроводу перед класом «Широка страна моя родная», але в кінці вирішив обмежитися стрільбою з трубочок на її уроках: тоді саме пішла така мода, ми всі ходили з тими трубочками і обпльовували з них пластиліном усе, що бачили…). А коли в тридцять дев'ятому прийшли совєти, то першої ж осени розстріляли в дзядзя в містечку за гімназійними списками всіх відмінників — поляків, українців, євреїв, не розбираючи, хто з них «панська» дитина, а хто «мужицька», — всіх, хто мав в атестаті оту «summa cum laude»[20], якої дзядзьо, спасибі професорові-україножеру (цікаво, чи й того теж розстріляли?..), так і не дістав. Як казала бабця Ліна — нема того злого, щоб на добре не вийшло. Якби дзядзьо не заїдався й був чемний, то теж дістав би за свою відзнаку дев'ять грамів свинцю од совєтской власті, щоб не був такий розумний. От і вгадай тут, як жити — чи співати як велять, чи навпаки, поплатніше, в інтересах власної безпеки, раз і назавжди навідріз сказати — не буду, і пішли всі на фіґ?..