Штани з Гондурасу
- Автор: Дудар Євген
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01226-1
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Штани з Гондурасу». Краткое содержание книги:
Працювали на нього Ваня Молдаван, Вітя Царапкін, Ізя Чачкес, Гаврило з Мозамбіка та їхній хрещений батько, лауреат премії Остапа Вишні сатирик Євген Дудар.
Тут зібрано найдостойніші гумористичні дефіцити. Від славнозвісних «гондураських штанів», якими ти не раз милувався, дивлячись гумористичні телепередачі, до «промов», виголошених на фестивалях гумору і сатири в столичному палаці «Україна». Якщо врахувати ще й народне прислів’я, що сміх — це здоров’я, то твоє здоров’я, читачу, справді у твоїх руках.
Не випусти його!
Ти, читачу, здогадуєшся, що роблять двоє закоханих. Коли вони самі в хаті. Коли їм ніхто не заважає. Так, так. Дивляться телевізор.
На екрані заплутана ситуація. Украдено діамант. Детективи ось-ось схоплять кінчик Ниточки. А тут — стук У двері.
Курочка подався у сіни. Відчинив. На порозі стоїть Василина.
— Драстуйте! А я думаю, двері весь час зачинені, може, вам плохо. Чи, боронь Боже, не вмерли…
— Та ні. Як бачите, ще живу.
Василина через плече Курочки намагається заглянути в кімнату.
— А там ще хтось є? Чи ви самі?
— Не сам. Не сам, Василино Григорівно.
— Мо’, вже жінку привели? — аж пече Василині. Чи там Клавка, чи не Клавка? — Мо’, нашу яку? Із села? Чи городську? Панію?
— А так навпростець, Василино Григорівно, ви кого хотіли б?
— Вам таки городську треба! — вибила Василина ще одну цеглину з-під Клавки. — Тільки не таку, що ото в селі народилася, а в місто утекла. А таку, щоб справжня городська.
— Так, — почухав потилицю Курочка. — Проблема. У мене якраз така, що в селі народилася…
— Хто? Може, Клавка? — не стрималася Василина.
— Поки що секрет…
У Василини все опустилося. Мать, таки Клавка там. Бо ці всі учора сіли в машину… Побіжу до Мотрони. Розвідаю. Чи, бува, не приїхала…
Пішла Василина.
Не встигли детективи добре схопитися за ниточку, як прибігла Мотрона.
Курочка її зустрів на порозі.
— Михайловичу, прийшла вибачатися за вчорашнє. Не думала я таке скоїти. То дід Санько мене настроїв. І того прапора сам вималював. Тільки спідниця моя. Він такий. Він же сидів. То від нього усього чекати можна. Це ж прийшов і каже: «То твою Клавку катав, то вже якихось інших чекає на завтра». Звиняйте, Михайловичу. А Клавка, Михайловичу, в надії… Каже, що від вас…
У Курочки потемніло в очах. Мотрона вже зникла у хвіртці. А він дивився на сонце. Воно чомусь світило так сумно. І будило в його музичній душі таку розпачливу мелодію, аж вити хотілося…
Ряба відчула якісь переміни. У них на комплексі зняли з підлоги решітку. Робили нормальну долівку. «Ратиці не будуть ламатися», — подумала Ряба.
Хоч ратиця й не головний орган у коров’ячому організмі, проте вона також для чогось дана природою. А вчений, який проектував комплекс, очевидно, бачив перед собою тільки коров’яче вим’я. Та й ті, що приїжджають, частіше тільки на вим’я дивляться.
Одного разу якийсь зайшов. Голова його супроводжує. Той пройшовся поглядом по наших хребтах. Тоді опустив на вим’я Строкатої.
— А ця, — каже, — що, у вас художньою гімнастикою займається? Що це за вим’я?
Голова відповів:
— У мене на комплексі працюють оператори машинного доїння, а не відьми. Щоб чарами у корови молоко піднімати… Таких ось «гімнасток» у нас на комплексі двісті. Просив, щоб дозволили здати на м’ясо. Поки вони жирні. Не дозволяють. Здам на весну. Коли будуть худі. І з’їдять за зиму той корм, який мали б з’їсти ті, що дають молоко… Ось вам ініціатива. Командують моїм господарством усі. А питають тільки з мене. І догани чіпляють тільки на мене…
Ряба згадала свою молодість. Було їй п’ять місяців, коли її віддали в інше господарство. Тоді, через півтора року, коли вже ходила з телятком, повернули сюди. Ще суперечка тоді виникла. Її тодішній хазяїн сказав до теперішнього хазяїна: