ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
— У вас поганий вигляд, Миколо Арсеновичу. Ви хворі?
— Ні, начебто нічого. Погано спав сьогодні. Безсоння.
— А коли «начебто», то пропоную вам, товаришу професор, звернути серйозну увагу на вашого колегу. Мені відомо, що він ніколи в житті по-справжньому не відпочивав, навіть короткочасного, але справжнього відпочинку в нього не було. Правда ж, тьотю Пашо?
— Усе правда, Ганю, — охоче підхопила та. — Скільки вже я казала йому!..
— Тим часом, наскільки мені теж відомо, — вела далі Ганна, — вже понад рік Микола Арсенович працює надзвичайно напружено. Спосіб життя веде неправильний, нездоровий. Спить мало. Учора ліг о третій. Недивно, що почалося безсоння. Якщо так триватиме і далі, то Микола Арсенович зляже і…
Це «і» з промовистою паузою було адресоване просто до Ридана. Ганна замовкла.
Микола усміхаючись чекав, що буде далі.
Професор уважно глянув на Тунгусова і замислився. Слова Ганни злякали його. Справді, це могло скінчитися погано. Його навіть страх пройняв від цієї думки. Він сам працював з таким самим захопленням, як Микола, так само нетерпляче ждав кожного наступного дня, але це не був нестримний азарт молодості, який полонив Миколу. Його захоплення трималось у рамках давно і міцно укоріненого розпорядку дня, відпочинку й роботи. Він звик до цього і не помічав перевтоми свого молодого друга. До того ж Микола ніколи не хворів, ніколи ні на що не скаржився; здавалося, його міцний організм взагалі не був здатний піддаватися будь-яким хворобам.
Якось, ще взимку, Ганна й Віклінг, повернувшись із ковзанки, відновили звичні спроби залучити Миколу до спорту.
— Мені спорт не потрібен, — напівжартома відбивався Микола. — Я здоровий, як віл. Я вже років двадцять п’ять нічим не хворів. І знаєте чому? Мене покійна мати відучила хворіти. У дитинстві, коли я захворював, вона вкладала мене на піч, ставила поруч гарячий горщик з тільки що звареною кашею і накривала всю оцю комбінацію кожухом. Мене й зараз від однієї згадки про цей звірячий спосіб лікування кидає в жар. Я зовсім знемагав, задихався, обливався потом. Горщик обпікав мене до пухирів. Не знаю, як я не вмер. Навпаки, це допомагало! Але я сприймав таке мордування не як лікування, а як страшну кару за хворобу, а саме захворювання — як тяжкий гріх і негідний вчинок, якого не можна допускати. От я й перестав хворіти…
Усі сміялися. Ридан, поглядаючи на дочку, багатозначно підіймав палець.
— Гаразд, — знову наступав Віклінг. — Припустімо, що спорт як джерело здоров’я, вам не потрібен. Але хіба погано завжди бути свіжим, фізично сильним, відчувати свої м’язи! Невже ви навіть не робите гімнастики ранком?
— Ні, не роблю.
Віклінг пильно глянув на змарніле, бліде обличчя Миколи.
— Якщо нема вправ для м’язів, вони стають млявими, слабкими. Я щоранку…
Микола починай сердитись.
— Виходить, у вас погані м’язи, коли їх щоранку треба… підбадьорювати…
Віклінг самовдоволено посміхнувся.
— Давайте спробуємо?
Вони сиділи край стола один проти одного і, впершись ліктями правої руки в стіл, з’єднали кисті рук угорі. Кожний намагався покласти руку супротивника. Всі присутні з цікавістю стежили за поєдинком.
— Стривайте, — зупинила їх Ганна, — давайте домовимось: якщо Микола Арсенович буде переможений, він завтра ж піде з нами на ковзанку.
— Гаразд! — згодився Микола. — А в противному разі?
— В противному разі Альфред завтра позбавиться цього права. Починайте.
Повільний у своїх рухах, недосвідчений у тактиці змагання, Микола не встиг ще прибрати відповідної пози, як Віклінг несподіваним ривком пригнув його руку до стола. Це сталося так швидко, перемога здавалася такою легкою й безсумнівною, що всі весело розсміялися.
Микола спалахнув.
— Мені здається, що ми випробовуємо фізичну силу, а не… спритність рук, — сердито сказав він.
— Повторити, повторити! Не рахується! — втрутилася Ганна, бачачи, що становище загострюється.
Вони знову з’єднали руки.
— Тепер ви готові? — демонстративно спитав Віклінг.
Очевидно, він добре знав, що значить у змаганні вивести супротивника з рівноваги. І знову стрімким зусиллям натиснув на руку Миколи.
Рука ця ледь хитнулася, але лишилась на місці. Віклінг не сподівався зустріти такий опір. Він ще раз повторив маневр, подвоївши натиск. Це було максимальне напруження його м’язів. Тепер він ясно відчув, що з таким самим успіхом міг би спробувати зрушити з місця кам’яну стіну. М’язи Миколи наче налилися свинцем, стали масивними й непорушними. Він не нападав, тільки оборонявся, промацуючи силу супротивника.