Iсторичнi есе. Том 2
- Автор: Лисяк-Рудницький Іван
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Iсторичнi есе. Том 2». Краткое содержание книги:
Книжка розрахована на всіх, хто цікавиться історією України.
Націоналістична доктрина присвячувала мало уваги соціяльно-економічній проблематиці. Проте деякі тенденції проявилися в ній досить виразно. Насамперед ворожість до соціялізму - реакція на панування соціялістичних течій в українському політичному житті в роки визвольних змагань та на радянський режим. Націоналісти не розрізняли між демократичними й тоталітарно-комуністичними відмінами соціялізму та представляли українські демокра-тичні соціялістичні партії (наприклад, галицьких радикалів) як пів-комуністів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в націоналізмі симпатії до корпоративного устрою (“Націократія” М. Сціборського). Деякі націоналістичні публіцисти пропаґували доктрину “національного солідаризму”, але конкретний зміст його залишився не з’ясованим.
Політична програма націоналізму була ясніша. Основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип (“вождизм”). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден “луччих людей”, а апарат влади повинен творити ієрархію “провідників” з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави. Послідовно в практичній пропаґанді та вихованні політичних кадрів сильно підкреслювалася роля й авторитет провідника. Ще за життя Є. Коновальця його особа, а пізніше імена А. Мельника й С. Бандери були оточені своєрідною авреолею. Поряд з тим, політично-устроєве мислення націоналізму виявляло певні народницькі, “демофільські” елементи: підкреслювання “волі мас”, як найвищого авторитету.
У практиці націоналізм засвоїв успішні методи організації мас та приєднання їх до акцій, використовуючи в пропаґанді емоційні стимули та спрощену арґументацію. Націоналізм поширював свої впливи на різні суспільні прошарки, зокрема в Галичині також на бідніше селянство та на робітничу і ремісничу молодь (наприклад, у Львові). Провідні крайові кадри складалися в 1930-их роках переважно з студентства.
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І МІЖНАРОДНИЙ ФАШИЗМ
Рушійною силою українського націоналізму був патос національно-визвольної боротьби Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсности та забезпечення тривалости боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Европі. Вже під час другої світової війни, а зокрема після неї, український націоналізм почав віддалятися від цих іноземних систем.
Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аґрарних економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Obóz Narodowo-Radykalny) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Символічне значення мало запозичення українським націоналізмом деяких параферналій руху (наприклад, форми привіту). Расизм і антисемітизм не були істотно притаманні українському інтегральному націоналізмові, але в 1930-их роках писання деяких націоналістичних публіцистів не були позбавлені антисемітських мотивів, у той час як інші автори, близькі до націоналізму, розробляли проблематику “української раси”.
У ґенезі й еволюції українського націоналізму головну ролю відіграло трагічне становище українського народу кінця 1920-30-их років. В УРСР політика Сталіна загрожувала фізичному існуванню нації, а на українських землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соціяльні відносини на західніх українських землях: господарський застій, аґрарне перенаселення, безробіття інтеліґенції. Ця дійсність підривала довір’я до доцільности леґальних засобів політичної дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза демократично-парляментарного устрою в європейському маштабі підривала престиж демократії серед українського громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнародного “статус кво” й вони симпатизували ревізіоністичним силам версальської Европи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 року гітлерівській. Хоч гаслом українського націоналізму була “орієнтація на власні сили”, однак у своїй зовнішньополітичній концепції він покладався на союз з Німеччиною. Певні кола в Райху підтримували ці сподівання й розрахунки. А втім ця орієнтація переходила й поза націоналістичний табір.