Хліб по воді
- Автор: Шоу Ирвин
- Язык: украинский
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Хліб по воді». Краткое содержание книги:
Він узяв ту записку і втупився в неї. Руки його тремтіли. Почерк був поквапний і не такий рівний, яким завжди писала Леслі.
«Любий мій! – прочитав Аллен. – Прости мене, але я не можу більше залишатися тут навіть на одну ніч. Я подзвонила Лінді й запитала, чи вона справді хоче взяти мене з собою до Парижа. Лінда відповіла ствердно, і я сказала, що негайно їду до Нью-Йорка й буду готова вилетіти з нею завтра. Любий, не хвилюйся за мене, прошу. І ще одне: бережи себе. А головне, пам'ятай: ти ні в чому невинен. Я люблю тебе всім серцем. Леслі».
Він обережно поклав записку, розгладив її долонею. Потім зачинив, шафу, вимкнув світло, пішов до себе в кімнату, роздягся й ліг. Він не накрутив будильника. Директор зрозуміє, що завтра він не здатен вийти на уроки.
– Про це вже, звичайно, гуде вся школа, – сказав Бебкок,
Була одинадцята ранку, і вони їхали директоровою машиною до суду. Стренд прокинувся рано, але з квартири не виходив, незважаючи на дзвінок, що запрошував усіх на сніданок, а також наступні дзвінки, які сповіщали про початок і кінець уроків, Він спробував зателефонувати Лінді, але лінія щоразу була зайнята, і врешті Аллен махнув рукою., Леслі не дзвонила, і він послав телеграму Лінді з проханням подзвонити йому. Хвилюватися, що Леслі дорогою до міста потрапила в автомобільну аварію, було безглуздо. Аллен це знав. Якби що-небудь сталося, його вже повідомили б. Він не міг позбутися думки про те, що Леслі, збуджена, ошаліла, з'їхала з дороги, увігналася в дерево й тепер лежить десь у канаві, спливаючи кров'ю. Він подзвонив також Хейзенові в контору, але секретарка сказала, що шеф уранці полетів до Вашінгтона,. Конрой відвіз містера Хейзена в аеропорт, додала секретарка, і вона тепер не знає, як із ним зв'язатися і коли він повернеться…
– Воно й не дивно, – провадив Бебкок. Він їхав повільно, обережно. – Той Хітц розпустив новину відразу ж, тільки-но прокинувся. Як я зрозумів з того, що уже встиг почути, він згустив барви. Ще й подзвонив батькові, а той знайшов мене по телефону й розмовляв зі мною, я б сказав… досить збуджено. Заявив, що коли я спробую затерти скандал, – він так і висловився: скандал, – то він мені, мовляв, покаже. Погрожував також подати на нас у суд за злочинне потурання небезпечному елементові, – це він, звісно, про Ромеро, – й закрити школу. І знайте, каже, я не буду… гм… у захваті, якщо мого сина звинуватять у крадіжці. Тоді він, мовляв, притягне всіх нас до відповідальності як спільників у зловмисному наклепі. Так, дуже люб'язним такого батька не назвеш. – Бебкок силувано всміхнувся. Обличчя в нього було сіре, напружене, очі почервонілі й водянисті. Руки вп'ялися в кермо з такою силою, що аж пальці побіліли.
– У вас був важкий ранок, – промовив Стренд,
– У мене були й важчі ранки, – сказав Бебкок. – Якось вісімдесят хлопців прокинулися з блювотою і страшним проносом. Ми подумали: тиф, А з'ясувалося, то від тістечок, які хлопці з'їли увечері на десерт. Теорія твердить, ніби шкільні вчителі доживають до глибокої старості. – Він усміхнувся. – Застаріла теорія!
– І що ж, на вашу думку, слід робити? – – запитав Стренд.
– Боюся, передусім нам доведеться виключити хлопця, зі школи, Я кажу про Ромеро. Якщо ми цього не зробимо, то втратимо, певне, половину нового набору.
Стренд кивнув головою.
– Він сам винен.
– Однаково це трагедія, – сказав Бебкок. – По-друге, я сподіваюся якось урятувати його від тюрми. Домогтися, зрештою, умовного вироку. Я подзвонив шкільному адвокатові, він уже бачився з Ромеро й зустрінеться з нами в суді. Я сподівався цього уникнути і тому пробував зв'язатися з містером Хейзеном, щоб спитати його, чи не має він десь поблизу знайомого адвоката. Бо якщо батьки – а особливо такі, як містер Хітц, – рознюхають, що ми тратимо шкільні гроші на захист Ромеро… – Він здвигнув плечима й не доказав речення. – А як сприйняла все це Леслі?
Стренд чекав цього запитання, і все ж таки сподівався, ідо Бебкок його не поставить.
– Боюся, це її дуже вразило. Вона скористалася вашою любязною пропозицією взяти відпустку через хворобу, і тижнів два-три її тут не буде.
– Вона вже поїхала? – здивовано скинув брови Бебкок.
– Так.
– Я її не осуджую. Якби я міг, теж поїхав би. – Директор стомлено всміхнувся. Він завів машину на стоянку перед білою, обшитою дошками будівлею з колонами. – Гарний будинок, – промовив він. – Поставлений у тисяча вісімсот двадцятому році. Скільки людських страждань пройшло його коридорами!
Прізвище шкільного адвоката було Холлінгзбі. Він чекав па них біля дверей до зали суду. Це був товстий червонощокий чоловік у гарному темному костюмі. Голос у Холлінгзбі пасував до його зовнішності і був глибокий, лункий, як у актора.