Всі Грані Світу

— А що зі мною? — втрутився я. — Ви знаєте про моє походження?

— Знаю, — відповів Рівал. — Але нічого сказати не можу. Даруй.

Я з прикрістю зітхнув. Ще ставлячи своє запитання, я чомусь був певен, що почую саме таку відповідь.

— А проте, — тим часом продовжував де Каерден, — мені наказано дещо передати тобі. — Тієї ж миті в його руках невідь звідки з’явився меч у скромних, майже без прикрас, піхвах. На відміну від примарного Рівала, меч здавався цілком матеріальним і реальним. — Візьми його, він твій.

Я простяг був до нього руки, але в нерішучості зупинився.

— Це ж… Якщо не помиляюся, це меч верховного короля. В Кер-Маґні я бачив такий самий.

Рівал ствердно кивнув:

— Так, це він. У Кер-Маґні ти бачив його фізичну оболонку, а зараз перед тобою його внутрішня сутність.

Я з сумнівом поглянув на цю „внутрішню сутність“.

— Ну, не знаю… Коли спробував узяти фізичну оболонку, вона мене боляче вжалила…

— Бо ти не володів її сутністю, — пояснив Ґійом. Голос у нього був такий же дівочий, як і зовнішність.

— Візьми, не бійся, — додав Сіґурд октави на дві нижче.

Я взяв меча, уникаючи торкатися Рівалових рук, бо анітрохи не хотів перевіряти, наскільки він безтілесний. Зате меч виявився найсправжнісіньким — звичайно, з поправкою на те, що все відбувалося вві сні. Під пальцями я відчував шорстку шкіру і холод металу на ефесі. Висунувши на кілька сантиметрів лезо, я переконався, що воно не срібне, а сталеве.

— Тільки не до кінця, — попередив мене Рівал. — Ніколи не виймай цього меча цілком, якщо не маєш наміру битися ним.

— Гаразд, запам’ятаю, — сказав я, повернувши лезо в піхви.

Інна простягла руку й невпевнено доторкнулася до руків’я. Меч її не вжалив.

— Він так само твій, як і Владиславів, — сказав Ґійом.

Вона подивилася на братів.

— Як вам там… ведеться? — Сказати „живеться“ в неї язик не повернувся.

— Дякую, добре, — відповів Сіґурд. — Ми не пам’ятаємо, що було з нами останні три роки. Ми знаємо, але не пам’ятаємо. Це різні речі.

— Атож, розумію…

— Проте ми пам’ятаємо, як ви з Владиславом звільнили нас, — продовжував старший з моїх швагерів. — Женес прирік наші душі на вічне прокляття, і якби не ви, так би й було. Тому ми в боргу перед вами.

Збентежена Інна хотіла пояснити, що нашої заслуги в цьому немає, що їхнє звільнення сталося само по собі, лише за нашого пасивного сприяння, але Ґійом випередив її:

— Утім, сестро, ми прийшли не тільки для того, щоб подякувати за наш порятунок. Маємо до тебе одне прохання.

— Нам відомо, — підхопив Сіґурд, — що Метр знайшов тобі чудових названих батьків. Ми знаємо, що ти любиш їх. Але ти — єдине, що лишилося в нашого батька на цім світі; тільки ти зможеш повернути йому сенс життя. Ми дуже сподіваємося, що в твоєму серці знайдеться місце і для нього.