Шляхи свободи. Зрілий вік
- Автор: Сартр Жан-Поль
- Серия: Шляхи свободи #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Юніверс
- ISBN: 966-8118-31-6
- Переводчик: Леонид Кононович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шляхи свободи. Зрілий вік». Краткое содержание книги:
«Зрілий вік» — перша частина трилогії «Шляхи свободи» в якій змальовано складний шлях до усвідомлення справжньої сутности свободи.
Матьє сумовито сказав:
— Як же недобре усе це!
— Авжеж, недобре, — гірко відказала Марсель.
Вони замовкли: Даніель був тут, він сидів поміж ними.
— Гаразд, — зітхнув Матьє, — треба поговорити відверто, нічого іншого нам не залишається.
— Та немає тут про що говорити, — відказала Марсель. — ти бачив Даніеля, він сказав тобі те, що мав сказати, а ти після розмови з ним пішов і потягнув у Лоли п'ять тисяч франків.
— Звичайно. А ти вже декілька місяців нишком приймаєш Даніеля. От бачиш, нам є про що говорити. Послухай, — раптом запитав він, — що сталося позавчора?
— Позавчора?
— Не вдавай, ніби ти нічого не розумієш. Даніель сказав, що ти докоряєш мені за мою позавчорашню поведінку.
— Та облиш, — сказала вона. — Не бери дурного в голову.
— Прошу тебе, Марсель, — сказав Матьє, — не будь упертою. Клянуся тобі, в мене добрі наміри, я ладен визнати всі свої помилки. Але скажи ж мені, що сталося позавчора? Буде набагато краще, якщо ми знову довірятимем одне одному.
Вона вагалася, понура і трохи розслаблена.
— Прошу тебе, — повторив він, узявши її за руку.
— Ну, гаразд… як завжди, тобі анідесь було те, що я думаю.
— А що ти думаєш?
— Навіщо ти змушуєш мене казати про це? Ти й сам добре знаєш усе.
— Справді, — потвердив Матьє, — мені здається, що знаю.
Він подумав: «Звичайно, я одружуся з нею». Це було ясно, як білий день. «Треба бути мерзотником, щоб збиратися порвати з нею». Вона була поруч, вона страждала, вона була нещасна і зла, і йому досить було зробити тільки один порух, щоб вона заспокоїлася. Він спитав:
— Ти хочеш, аби ми одружилися, правда ж?
Вона вирвала в нього руку і зірвалася на ноги. Він приголомшено глянув на неї: вона побіліла, мов крейда, губи її тремтіли.
— Ти… це Даніель сказав тобі таке?
— Та ні, — стурбовано відказав Матьє, — я сам зробив такий висновок.
— Сам зробив такий висновок! — регочучи, сказала вона. — Сам зробив такий висновок! Даніель сказав тобі, що я засмучена, і ти вирішив, що я хочу змусити тебе одружитися зі мною. Он як ти думаєш про мене. Ти, Матьє… після семи років!
Руки її затремтіли. Матьє хотів було обняти її, та не наважився.
— Маєш рацію, — сказав він, — я не повинен був так думати.
Вона ніби й не почула. Він наполягав:
— Послухай, у мене були свої причини: Даніель сказав мені, що ти потай бачилася з ним.
Вона й далі мовчала. Він м'яко сказав:
— Ти хочеш дитину?
— Ха! — вигукнула Марсель. — Тебе це не стосується. Те, чого я хочу, тебе вже геть не стосується!
— Прошу тебе, — сказав він, — час іще є…
Вона похитала головою.
— Неправда, часу вже немає.
— Але чому ж, Марсель? Чому ти не хочеш спокійно все обговорити зі мною? Нам вистачить одної години: все владнається, з'ясується…
— Не хочу.
— Але чому ж? Чому?
— Тому що тепер я не дуже тебе поважаю. До того ж, ти мене більш не любиш.
Говорила вона переконано, але й сама була здивована і налякана цими словами; в її очах читалося тривожне запитання. Вона сумовито провадила:
— Щоб думати про мене те, що ти подумав, треба геть мене розлюбити…
Це було майже запитання. Якби він обняв її, якби сказав, що кохає її, то все ще можна було б урятувати. Він одружився б із нею, в них була б дитина, вони прожили б укупі усе життя. Матьє підвівся, він хотів сказати їй: я кохаю тебе. Він трохи повагався і чітко промовив:
— Так, це правда… Я більш не люблю тебе.
Фраза вже прозвучала, та він був настільки приголомшений, що, здавалося б, іще чув її. Він подумав: «Кінець, всьому кінець». Марсель сахнулася назад, переможно вигукнувши щось, та майже відразу затулила рота долонею і махнула йому, щоб він мовчав.
— Мама… — стурбовано прошепотіла вона.
Обоє прислухалися, але чутно було тільки далекий шум двигунів. Матьє сказав:
— Марсель, ти все ще дуже дорога мені.
Марсель з погордою засміялася.
— Звичайно. Тільки тепер я дорога тобі… трохи по-іншому. Ти це хотів мені сказати?
Матьє взяв її за руку.
— Послухай, я…
Марсель хутко вирвала руку.
— Добре, — сказала вона, — дуже добре. Саме це я й хотіла дізнатися.
Вона відкинула спітнілі пасма кіс, що впали на чоло. Зненацька вона посміхнулася, неначе згадала про щось гарне.
— Скажи, — з раптовою лютою радістю поспитала вона, — вчора по телефону ти казав мені зовсім інше. Ти сказав: «Я люблю тебе», і ніхто не тягнув тебе за язика.
Матьє не відповів. Убивчим тоном вона промовила: