48 законів влади

Купець, удавши, ніби повірив, вигукнув: «Справді біда мені! Я давно знав, що щури дуже люблять залізо. Вони й раніше багато разів дошкуляли мені в такий спосіб, тож тепер мені легше буде пережити втрату». Відповідь сподобалася другові, й він радів, що купець повірив, ніби щур з’їв метал. І щоб остаточно зняти із себе всі підозри, він запросив купця до себе пообідати наступного дня. Купець пообіцяв, що прийде, але дорогою додому побачив у середмісті дитину свого друга, повів її до себе додому і замкнув у кімнаті.

Наступного дня купець рушив до свого друга, який не знав, де приткнутися з горя. Удавши, що нічого не знає, купець почав розпитувати, що сталося. «Любий друже, — відповів той, — пробач, що мені сьогодні не до веселощів: я втратив одного зі своїх синів. Я вже й ріжком сигналив, але все марно». «Як прикро це чути, — відповів купець. — Мені прикро це чути, бо вчора ввечері, коли пішов від вас, я побачив, як сова несла в пазурах дитину, але не знаю, чи це був твій син». «Дурень ти неприторенний, — сказав друг. — Посоромився б такі дурниці плести! Сова важить найбільше два-три фунти й не може нести хлопчика, який важить понад п’ятдесят фунтів!» А чом ти дивуєшся? — спитав купець. — Хіба в країні, де один щур може з’їсти сто тонн металу, може когось здивувати, що сова може нести хлопчика, який важить лише п’ятдесят фунтів». І тоді друг збагнув, що купець не такий уже й дурень, як він уважав, перепросив його за обман, повернув йому вартість металу, а за це і його син повернувся додому.