Оповідання про славне Військо Запорозьке низове [з ілюстраціями]

Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735 пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська од хвороб, Леонтьєв од річки Конки пішов назад. Чимало потерпіли од холодів і запорожці, повертаючись на Січ з порожніми руками.

Року 1736 Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, і фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен кошового отамана Війська Запорозького Івана Малашевича з старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухами орди, останньому ж війську йти разом з військом російським на Перекоп.

Скоро після того замість Малашевича кошовим отаманом удруге було обрано Білецького, і він з кількома тисячами запорожців брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а після того вдерся у Крим і біля річки Самарчику, зчепившись з татарським військом, що було під проводом Нурредіна-Салтана, упень його погромив. Сам Сал-тан при тому був убитий, а корогва його і бунчук були захоплені запорожцями. Після цього бойовища запорожці пішли далі на Коз-лов; бранців же, а їх було дуже багато, послали у подарунок Мініху.

Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо і пішло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачивши свою несилу, підпалили при тій нагоді степи, і не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим зробили становище його дуже тяжким. Скоро у Мініха почали помирати люди, а ще більше коні, і він мусив повернути назад і видиратись з Криму серед попелу й диму. Багато при тому погинуло російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, одбиваючи татар, що слідкували за військом Мініха аж до Орелі. Не допустивши татар до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і примусили тікати до Криму, а догнавши їх, деякі татарські загони погромили і захопили у бранці трьох мурз.

За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана од цариці грамота і нові клейноди: срібна, позолочена булава, обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чо-тирі менші корогви і чимало перначів для військової старшини.

Опріч зазначених походів, у запорозькому житті року 1736 були ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734, котрим пощастило зрятуватись у запорозьких землях, знову тепер згуртували коло себе побіля Бугу та у Чуті чималі ватаги гайдамаків і, продравшись лісами та байраками на Україну, почали знову руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і євреїв, як згадує гайдамацька пісня.

Славна Чута товстими дубами,

Ще славніша Чута Низом, козаками:

Що козаченьки завжди пробувають,

Із лядської України собі здобич мають.

Що драли ляхів, драли, обдирали,

Де був жид багатий, і того не минали,

Драли одамашки від польської ласки,

Драли карамзини, самі поносили,

Драли оксамити, шили шаровари,

Як загнали ляхів в кальнії болота,

Брали много срібла й злота.

Найбільшого страху полякам завдали цей раз гайдамацькі ватажки: Сава Чалий Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку і, піймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Потоцький надумав зробити з Чалого оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати до себе у службу, обіцяючи йому пошану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх бувших товари-шів-гайдамаків по їх кублах, що добре йому були відомі. Починаючи з року 1737, він справді почав ловити гайдамаків і чинити, ганяючись за ними по запорозьких землях, великі шкоди вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.