Ловець орлів

Як тільки він сів біля вогнища, жінки подали частування — язик бізона і пеммікан. Я помітив, що заманювач бізонів відрізав маленький шматочок язика і, пробурмотівши слова молитви, зарив його в землю коло ніг. Потім став розповідати про життя в таборі кайна, а вождь повідомив йому про всі наші новини.

Бенкет тривав довго, і кілька разів священна люлька переходила з рук у руки. Розмова точилася про стада бізонів, яких Мала Видра заманював у пастку, а я жадібно дослухався до його мови. Я помітив, як шанобливо всі гості — вожді, знахарі, великі воїни — ставляться до заманювана бізонів. Вони не тільки шанували його, а й любили. Дуже рідко називали його Малою Видрою: у нього було інше ім’я — Дарувальник Достатку. І знову це ім’я здалося мені чудовим, це було майже ім’я бога.

Після бенкету я зайшов у вігвам Не-Бігуна.

— Вождю, — мовив я. — Мала Видра — велика людина.

— Серед наших трьох племен немає жодної людини, рівної йому, — відповів Не-Бігун.

— Я довго думав і вирішив: стану заманювачем бізонів, дарувальником достатку.

І я з тривогою подивився на Не-Бігуна, не знаючи, що він на це скаже.

— Ти ступив на стежку воїна, іди нею, — сказав він після довгої мовчанки. — Почав ти добре, згодом станеш великим воїном. А заманювачів бізонів мало, дуже мало. На три наших племені залишився тільки один — Мала Видра. Треба мати могутнього таємного помічника, ласку богів, щоб стати заманювачем, а в тебе їх немає. Ти шукатимеш спосіб заманювання стада, доживеш до сивого волосся, і, можливо, тобі жодного разу не вдасться привести стадо бізонів до бескидів.

— І все ж я хочу спробувати.

— Іди до Малої Видри, поговори з ним, — порадив він мені.

Я рушив до вігвама Малої Видри, але незабаром мене взяли сумніви, і я сповільнив кроки. Чи маю я право наближатися до священного вігвама, турбувати запитаннями таку мудру людину? Я вже було повернув назад, та через кілька кроків зупинився.

— Він має добре серце, це написано у нього на обличчі, — сказав я собі. — Я підійду до вігвама і спитаю, чи можна увійти.