Вибрані твори. Том перший
- Автор: Тендюк Леонід Михайлович
- Серия: Вибрані твори в двох томах #1
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: ВЕСЕЛКА
- ISBN: 5–301–00983–4
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вибрані твори. Том перший». Краткое содержание книги:
«Буревісник» виходить у море» та «Атол Туамако» розповідають про захоплюючі, сповнені пригод мандрівки до далеких островів Тихого океану, героїзм та відвагу радянських моряків у боротьбі з морською стихією.
Гостросюжетна повість «Викрадення» — початок великої оповіді про дослідників океану, яким довелося вступити в жорстокий поєдинок з ворогами миру.
— До того, салаго, — пояснили бувалі моряки, — що драма «Король бавиться» лягла в основу лібретто, а музику до неї написав Верді.
— Опера зветься «Ріголетто», — кволим голосом озвавсь я.
— Ти ба? Точно! Гайовий, як завжди, дивує нас ерудицією. Так, — пащекували вони: — Спочатку король бавився: штиль тішив його душу. Та піднялися хвилі, гойднуло — і черга дійшла до ріголетто. Все закономірно й точно, як по нотах!
І вони писклявим голосом навперебій затягли дует Ріголетто й Джільди та відомі куплети герцога Мантуанського про серце красуні, що схильне до зради.
Коли хитавиця стихла, я згадав дивну розмову корабельних «театралів» і розсміявся: чортяки, вони ж глузували з нас!
Відтоді, як тільки починало штормити і хто-небудь біг до борту, ми казали:
— Пішов на прем'єру «Ріголетто».
Ось на такій «прем'єрі» мене і вгледів нині Окань, мій однокашник із «Буревісника».
Василя я давно не бачив. На «Садку», відразу по виході в море, він потрапив у робочу бригаду і на палубі майже не з'являвся: працював то в трюмі, то в підшкіперській. На одному й тому судні ми жили ніби в різних часових вимірах: коли я спочивав, Окань трудився, потім я заступав на вахту — і дороги наші розходились.
А сьогодні — треба ж такому трапитись! — зустрілися.
У мене змалку звичка — не виставляти напоказ своїх прикрощів.
— Ти, Васильку, як наш Сірко, — лагідно говорив дідусь, — рани зализуєш на самоті.
Так воно і є: я потайний і відлюдкуватий. На дідусеве дошкульне порівняння я не ображався.
А зараз було незручно перед Оканем. Не перший день морячу, та до хитавиці не звик. Василь знає про це і, хоч сам уже загартувався, мені співчуває.
— Слухай сюди: розшукую тебе всюди, — подружньому сказав він.
Тільки-но наважився спитати, навіщо я йому, як Василь відповів:
— Поки на вахту, треба, керманичу, трохи попрацювати.
Вірний звичці говорити пишномовно, він додав:
— Зусилля й міць свою — все людям до останку! Невтомний Кук вже порається в трюмі.
— А без нас що — не можна?
— Та, мабуть, ні. На вас уся надія!
Він помовчав, як те робив завжди, підшукуючи красиве слівце, і в риму з попереднім закінчив:
— Васько да Гама й Кук — два справжніх чародії.
Ну, базіка! Яким був, таким і залишився — ніщо його не змінило, навіть випробування, що випали на нашу долю в тому нещасливому попередньому рейсі. Але, щоб не образити Оканя, я йому про це не сказав.
— Це щось нове, — відповів я. — Вахтових же боцман досі не чіпав: розпоряджався нами старпом і штурман.
— А тепер ви потрапили в клешні до «краба». І вам, хоч верть хоч круть, а все одно капут!
Виявляється, поки я спав, оголосили аврал. Він стосувався всіх, навіть капітана.
Ледве тримаючись на ногах — руки терпли, паморочилась голова, — побрів я за Оканем.
Робота на палубі кипіла. Гордій Гордійович із чорною, як у пірата, пов'язкою, з-під якої, вибиваючись, падали на чоло пасма непокірного чуба, накульгував, даючи матросам якесь розпорядження. Хлопці з пошукових загонів ладнали акваланги. Заєць і Ступа застроплювали батискаф та пірнаюче блюдце, силкуючись підняти їх із трюму.
Окань, уздрівши хлопців, заторохтів:
— Це що — теж Гюго?
— Ні, мій власний твір. Фрагмент із поеми «Катастрофа».
— Тобі, тезку, в похоронному бюро працювати, — відповів я. — Не встиг той човен потрапити в пучину, як ти вже накатав поминального вірша.
— Хлопчику, — з удаваною повчальністю мовив Василь, — я на світ дивлюся очима філософа: аналізую, зіставляю, роблю висновки.
— Молодець! — похвалив я. — А все ж не слід передчасно ховати «Оріона».
— Я його не ховаю, а оспівую, — заперечив Окань. — Це, як кажуть у нас в Одесі: дві великі різниці. — І він продекламував ще кільканадцять строф із поеми про катастрофу.
І сміх і гріх! Своїми віршами він мене мучив і раніше. Все допитувався, чи подобаються. А що йому скажеш, коли ті творіння не хвилюють. От наче й рими є, і слова на місці, а слухаєш і лишаєшся байдужим. Щоправда, Окань записував пережите нами в плаванні та на кораловому атолі, і ті нотатки не позбавлені спостережливості, через що ми й прозвали його Нестором-літописцем.
Тепер цей літописець почав допікати мені на «Садку». Нікуди від нього не дінешся!
На аврал вийшли всі. Я вперше побачив декого з наукових працівників.
Взагалі кажуть: судно — прозоре. Що відбувається на ньому — видно наскрізь. І розміром «Садко» невеликий: якихось сто метрів завдовжки і двадцять ушир. І учасників експедиції негусто — хіба ж з усіма не перезнайомишся! А виходить, що ні: кількох я побачив аж тепер.