Сильмариліон

Одначе кажуть, що Морґот не очікував нападу з Заходу, бо в незмірній погорді своїй гадав, що ніхто й ніколи не виступить проти нього відкритою війною. Крім того, він думав, що навіки відчужив нолдорів од Володарів Заходу і що щасливі у блаженстві свого володіння валари не перейматимуться вже його королівством у зовнішньому світі. Для нього, безжального, діяння, спонукувані жалістю, завжди були чимось дивним і несподіваним. А воїнство валарів тим часом готувалося до бою; під їхні білі знамена стали ваньяри, народ Інґве, а також ті нолдори, котрі ніколи не полишали Валінору, очолювані Фінарфіном, сином Фінве. З-поміж телерів, проте, мало знайшлось охочих іти на війну, вони-бо пам’ятали про різню при Лебединій Гавані та про викрадення кораблів. Але, прислухавшись до Елвінґ, яка була донькою Діора Елухіла і походила з їхнього роду, вирядили вдосталь мореплавців, аби ті правували човнами й перевезли воїнство Валінору через море на схід. А все ж кораблі спинились у відкритих водах і жоден із телерів не ступив на Поближні Землі.

Про похід валарського воїнства на північ Середзем’я небагато мовлено в оповідях, бо серед тих лицарів не було жодного ельфа, котрий би жив і страждав на теренах Поближніх Земель, а відтак і складав би легенди про ті часи, що їх пам’ятають і досі. Вісті ж про ті події долинули до тутешніх мешканців від їхніх родичів в Амані значно пізніше. І от нарешті з Заходу надійшла військова міць Валінору, і викличний голос сурм Еонве розлився по небу. Белеріанд заяснів од сяйва обладунків, адже валарське військо прибрало подобу прекрасних і страхітливих юнаків, і гори двигтіли від їхніх кроків.

Зудар військ Заходу та Півночі нарекли Великою Битвою і Війною Гніву. Вишикувалася там уся міць Морґотового Престолу, що її на ту пору вже було годі злічити, і заполонила Анфауґліт, і цілісінька Північ зайнялася полум’ям війни.

Та Морґотові це не допомогло. Балроґів знищили, й лише кілька їх, уцілілих, утекло й заховалось у неприступних печерах при основі землі. Незчисленні легіони орків згинули, наче соломина в ярому вогні, або щезли, наче пожухле листя під подувом палючого вітру. Тільки декілька вижило, щоби згодом іще довгі роки надокучати світу. Нечисленні представники трьох домів ельфодрузів, Отці Людей, боролися на боці валарів і в ті дні помстилися за Бараґунда і Барагіра, за Ґалдора і Ґундора, за Гуора і Гуріна та за багатьох інших володарів. Але більшість людських синів чи то з народу Улдора, чи то з інших, новоприбулих зі сходу, йшла в лавах Ворога; й ельфи цього не забувають.

Тоді, зрозумівши, що війська його подолано, а влада — розсіюється, Морґот злякався і не наважився виступити на бій особисто. Натомість він спрямував на недругів останню відчайдушну атаку: з підземних темниць Анґбанда вилинули небачені раніше крилаті дракони. Наступ того моторошного повітряного флоту був такий несподіваний і руйнівний — дракони-бо наближались у супроводі грому, блискавиць і вогненної бурі, — що валарське воїнство відступило.