Браслет із знаком лева

Ущелину, вузьку, довгасту, схожу на зблиск кріса, таки вдалося помітити і лише тоді на розвідку висадився десант. Серед шести найманців лейтенант послав і Доулда. Вони довго не барилися. Коли повернулися, горланили на все горло, що знайшли якусь стежку. А оскільки була стежка, значить, вона мала кудись привести.

Моторошною луною повертався регіт з ущелини, кишки від жаху прилипали до хребта, — саме через цю сховану від людського ока тріщину в осадових породах вела невидима нитка у внутрішні райони області батаків.

Ейфорія пройшла, коли загін опинився серед суцільного нагромадження скель. Ніхто ані пискнув, чалапали з автоматами напоготові, спинами витираючи виступи навісних скель. Ступали в темному загазованому тунелі слід у слід, де крок вправо чи вліво від лейтенанта міг коштувати життя. Досі не второпає, по чому йшли; іноді думав, що по лезу вузького хребта, а подеколи — по виступах вулканічного конусного намулення. Хто прокладав невидимі стежі у цих непрохідних землях? Невже сама природа допомагала ту земцям, і тільки вони володіли правом виходу до океану?

Найменший порух камінчика, що зривався з-під ніг і падав на дно урвища, змушував пальці прикипати до пускового курка і мертво заклякати. Кров стугоніла у скронях і сама рахувала секунди падіння. Кожного разу їх було не менше десяти.

Каркаючий лемент невидимого птаства наповнював жили льодом, розповіді про місцевих канібалів поставали найжахливішими картинами. До хрусту у шиї зводилися догори голови — а раптом там, над навислою скелею, заховався із отруйною стрілою якийсь туземець. При таких умовах їм не треба було багато сил, щоб поховати увесь загін найманців у тому кам’яному мішку.

Важко дихалося у суцільній вологості, сорочки від поту прилипали до тіла. А вони піднімалися все вище й вище. Навколо стали проглядатися конуси потухлих вулканів.

Невдовзі загін вийшов із кам’яного полону і опинився біля стіни незнаного тропічного лісу. Тут зробили перший привал. Потім — суцільне зелене місиво. І тільки на третій день лейтенант ледве повернув спраглим язиком, звіривши по компасу маршрут.

— Скоро підійдемо до озера Тоба.

Ще й зараз Джо пам’ятає, як на розпашіле спекою обличчя дмухнуло прохолодою — вони нарешті вийшли на берег Тоба, де і розкинулося невелике рибальське селище. Як потім виявилось, його нещодавно покинули, — усі подалися на захід, у непрохідні джунглі. Утекли просто з-під носа.

Неподалік у загорожі квінькала свиня і це викликало пожвавлення у передчутті смачного обіду. Тоді саме Гренд Доулд визвався приготувати свіжину. Лейтенант все ж таки дав йому на допомогу ще одного хлопця, бо льоха виявилася занадто великою, як на одного доходягу Доулда, худого і невисокого. «Дивися, щоб тебе свиня не з’їла», — пожартував лейтенант, натякаючи на найстрашніше тут явище канібалізм, яке постійно було у кожного найманця на вустах. На те Доулд вкрився червоними плямами, але сперечатися із старшим по званню не посмів, закусив губу, тільки потім усі чули, як пролунав один-єдиний постріл і квінькання різко обірвалося.