Морфій

Ну і що ти можеш зробити, просто погоджуєшся, погоджуєшся, бо іншого виходу немає.

Будапешт.

— Поїдете з Тридцять Третьою…

— Але я не маю німецьких документів, — протестує Дзідзя.

— Зробимо, зробимо документи для тебе, зробимо. Наразі перебудеш у П’ятдесят Сьомого, зробимо папери, і поїдете.

— Так, — сказала Дзідзя. — А зараз ми вже можемо йти, так?

Вона сказала те, що я в житті не відважився б сказати.

— Йти? — здивувався Інженер.

— Йти. Йти звідси. Бо тут сумно, — розсміялася Дзідзя.

Лубенська жахнулась, мовчки, але гучно.

— Я зроблю кави, — сказала.

— Нам не треба, бо ми вже йдемо, — сказала Дзідзя в множині, яка, вочевидь, означала її і мене. Моєї думки ніхто не питав, але то й добре, бо я зараз не мав жодної думки.

Ти таки не мав. Тому ви швидко зібралися, ти подав Дзідзі пальто, вдягнув своє, і спершу сходовий майданчик, мовчки сходами, двері, вихід, і все, вже, прошу дуже, ви вже ззовні.

Ти і вона. А вона мені не подобається, розумієш?

Хрін ти розумієш.

Було холодно і вітряно, був ранок, і була площа Спасителя, затінена війною, змінена. А ранок був водночас сонячний і туманний, сонячний угорі, туманний унизу. І було морозяно, тонка шкоринка криги на калюжах, уперше цього року. Вулицями сунув вітер, ніби кожна вулиця була трубою великої помпи, яка перекачує повітря з мазовецьких рівнин і з-над Вісли. А костел був як завжди, хіба трохи побитий. Чи то він тепер отакий уже як завжди.

— Я б випила кави. І коньяку, — сказала Дзідзя.

— Я не маю.

Я намагався бути сухим. Дзідзю забавляли мої намагання.

— Ти не маєш. Нечувано. Дурню, ходімо до кав’ярні, тут же в місті є кав’ярні, правда ж? Скажімо, до «Лурса», — сміялась вона.

Сказала до мене — чи про мене — «дурню», а я на хвилю замовк, глибоко вражений цілковитою неадекватністю цього слова.

— До кав’ярні не хочу. Аби чогось не сталося.

— Боїшся їх? — раптом цілком поважно поцікавилась вона.

Я люто повернувся до неї, готовий уже вибухнути на захист своєї чоловічої відваги, коли це в її погляді побачив, що вона те запитує без жодної погорди абощо.

— То зрозуміло. Важко сидіти й пити каву в оточенні кількох десятків людей, котрі тебе ненавидять, — пояснила.

— А ти, Дзідзю… не боїшся сісти зі мною за столик… і скомпрометувати себе?

— Я нічого не боюся, — відповіла таким самим поважним тоном, як і запитувала, чи я не боюся. Без жодних принижень.

Віриш їй, хоча це й неправда. Вона дечого боїться, усі чогось бояться. Але загалом це означає, що нічого не боїться, і ти їй віриш. А я знаю: то початок зміни.

— Вірю, Дзідзю. Проте я не з такої глини зліплений.