Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Морфій - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Морфій

Электронная книга - «Морфій». Краткое содержание книги:

Дія роману сучасного польського письменника відбувається восени 1939 року в щойно окупованій гітлерівцями Варшаві. Головний герой, син німецького аристократа й польської патріотки, захищав свою батьківщину Польщу — але країни і її армії неймовірно швидко не стало. Що далі? Поринути у вир наркотичних і сексуальних задоволень чи виконувати місію — і якщо останнє, то як її відшукати в зруйнованому місті і в собі? І хто взагалі тепер той, кого можна назвати «я»? Роман у неповторній стилістиці оповідає про пошуки героя: немотивовані вчинки, плутані думки, спалахи прив'язаності, промені любові, вир безглуздих подій і пошук сенсу. Це проза психологічно-історична в найповнішому значенні обох частин слова.
1 ... 126 127 128 129 130 131 132 133 134 ... 201
Перейти на страницу:

— Ти мусиш знайти спосіб здобути їхню повагу. А коли здобудеш — мусиш зайняти якусь позицію. Позицію, яка даватиме тобі реальну владу і вплив, П’ятдесят Сьомий.

— Я знаю фон Мольтке. Посла фон Мольтке. Мама мене йому відрекомендувала, — кажеш ти, сам дивуючись своїм словам.

Лубенська відвертається до стіни, стискаючи вуста. Зараз вона ще боїться таких слів, дуже боїться. І то страх небезпідставний: через такі слова і через таку нуртовину подій, яка зараз обмиває її ноги, тіло і дух, і через те, що з тієї нуртовини вона не виходить, не ступає на сушу, через те за багато років стилет розітне її живіт і матку, проб’є нирки і селезінку.

Але вона цього не знає; попри це вона боїться.

— То добре, добре з тим послом. Я з ним теж колись познайомився, але твоє знайомство важливіше, тісніше, добре, добре. Щось із того зроблю, — каже Вітковський. — Або, може, твій батько?.. Але от із матір’ю дивна справа…

— Дивна, — неохоче погоджуєшся.

— Інженере, — каже Лубенська. — Прошу розповісти про місію.

— Місія. Звісно ж. Як я вже казав, нам треба налагодити собі лінію комунікації з Будапештом. Є звістки, що там має бути полковник Штайфер.

— Хто? — запитую, либонь, наївно.

— Штайфер. — Вітковський допитливо дивиться на мене. — Не знаєш його?

— Та звідки.

— Розумію. Ну, в кожному разі, тобі треба його знайти. У нього там розкішні зв’язки. Ми потрібні йому, а він потрібен нам. Треба налагодити з ним контакт, і то швидко, поки тут усе ще непевне. Поїдеш туди німцем, офіційно, з паперами, сконтактуєш зі Штайфером, а в нього напоготові будуть уже канали кур’єрської комунікації через зелений кордон, плани, контактні скриньки і так далі, усе те нам привезеш — і налагодимо сталу комунікацію.

Ну і що ти можеш зробити, просто погоджуєшся, погоджуєшся, бо іншого виходу немає.

Будапешт.

— Поїдете з Тридцять Третьою…

— Але я не маю німецьких документів, — протестує Дзідзя.

— Зробимо, зробимо документи для тебе, зробимо. Наразі перебудеш у П’ятдесят Сьомого, зробимо папери, і поїдете.

— Так, — сказала Дзідзя. — А зараз ми вже можемо йти, так?

Вона сказала те, що я в житті не відважився б сказати.

— Йти? — здивувався Інженер.

— Йти. Йти звідси. Бо тут сумно, — розсміялася Дзідзя.

Лубенська жахнулась, мовчки, але гучно.

— Я зроблю кави, — сказала.

— Нам не треба, бо ми вже йдемо, — сказала Дзідзя в множині, яка, вочевидь, означала її і мене. Моєї думки ніхто не питав, але то й добре, бо я зараз не мав жодної думки.

Ти таки не мав. Тому ви швидко зібралися, ти подав Дзідзі пальто, вдягнув своє, і спершу сходовий майданчик, мовчки сходами, двері, вихід, і все, вже, прошу дуже, ви вже ззовні.

Ти і вона. А вона мені не подобається, розумієш?

Хрін ти розумієш.

Було холодно і вітряно, був ранок, і була площа Спасителя, затінена війною, змінена. А ранок був водночас сонячний і туманний, сонячний угорі, туманний унизу. І було морозяно, тонка шкоринка криги на калюжах, уперше цього року. Вулицями сунув вітер, ніби кожна вулиця була трубою великої помпи, яка перекачує повітря з мазовецьких рівнин і з-над Вісли. А костел був як завжди, хіба трохи побитий. Чи то він тепер отакий уже як завжди.

— Я б випила кави. І коньяку, — сказала Дзідзя.

— Я не маю.

Я намагався бути сухим. Дзідзю забавляли мої намагання.

— Ти не маєш. Нечувано. Дурню, ходімо до кав’ярні, тут же в місті є кав’ярні, правда ж? Скажімо, до «Лурса», — сміялась вона.

Сказала до мене — чи про мене — «дурню», а я на хвилю замовк, глибоко вражений цілковитою неадекватністю цього слова.

— До кав’ярні не хочу. Аби чогось не сталося.

— Боїшся їх? — раптом цілком поважно поцікавилась вона.

Я люто повернувся до неї, готовий уже вибухнути на захист своєї чоловічої відваги, коли це в її погляді побачив, що вона те запитує без жодної погорди абощо.

— То зрозуміло. Важко сидіти й пити каву в оточенні кількох десятків людей, котрі тебе ненавидять, — пояснила.

— А ти, Дзідзю… не боїшся сісти зі мною за столик… і скомпрометувати себе?

— Я нічого не боюся, — відповіла таким самим поважним тоном, як і запитувала, чи я не боюся. Без жодних принижень.

Віриш їй, хоча це й неправда. Вона дечого боїться, усі чогось бояться. Але загалом це означає, що нічого не боїться, і ти їй віриш. А я знаю: то початок зміни.

— Вірю, Дзідзю. Проте я не з такої глини зліплений.

1 ... 126 127 128 129 130 131 132 133 134 ... 201
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)