Тато в декреті

Усе це в сукупності призвело до того, що я молодшим сином у перші місяці майже не займався.

Старшого я виносив на руках та в рюкзачку сотні кілометрів, буквально. Молодший народився посеред літа, і носити його в переносці було надто парко.

Старшого я в перший рік його життя бачив щодня й робив усе для нього постійно. Молодшого бачив між відрядженнями, та й то лише спостерігав за ним, але займався старшим.

До всього, за місяць до народження молодшого я ненадовго потрапив у полон, і після пережитого в мене була сильна депресія. Нездатність відчувати радість.

Ну і плюс спека.

Словом, за кілька місяців на депресію наклалося ще й відчуття провини й емоційної неповноцінності: старшого сина я обожнював так, що аж захлинався від любові, беручи його на руки, — а до молодшого був байдужим. Молодший поступово ставав красунчиком, об’єктивно я це бачив, але думав: «Чому ж я до нього нічого не відчуваю?»

Аж от настала осінь, а восени — перемир’я, спека минула, відряджень поменшало, дитину можна було брати на руки, старший перестав ревнувати, а я і в будні часом сидів удома. Тож поки старшенький був у садочку, я цілими днями вовтузився з молодшим. І аж тоді — після всіх оцих підгузків, купань, заколисування, ба дратування на нього — я потроху почав відчувати до молодшого те саме, що й до старшого.

Одного разу — саме в той період, коли я відчував провину, що діти бачать мене надто мало — я постригся, а коли прийшов додому, молодший мене не впізнав і почав плакати. Сховав обличчя в мами на грудях. Потім визирає, дивиться на мене скоса, якесь упізнавання в очах є, а тоді знову ховається до мами і пхинькає. Оксана іронізувала, говорячи нібито від його імені: