![Шлях Богомола. Імператор повені [Романи] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/8/4/7/shlyah-bogomola-imperator-poveni-romani-download.jpg)
Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]
- Автор: Ешкилев Владимир Львович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6885-9
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]». Краткое содержание книги:
Події в романі «Імператор повені» відбуваються на сім століть пізніше. Богиня Карна (мати Богомола) не полишає у спокої наш світ. Герой роману несподівано для себе стає обраним воїном, якому судилося протистояти древній і могутній Викрадачці Немовлят. Автор з тонкою іронією змальовує мандри героя світами. Адже хоча часи й змінюються, проте злодійський світ на ім’я Опадло все ще десь поряд з нами.
Побачивши княжича біля хвіртки, Цапик пересвідчився, що ніхто не вештається поряд, й спритно збіг униз.
— Вона там, князенко, — шепнув він Томирадові. — Перелякана. Що сталося?
— Потім, — Чоломирів син заскочив на східці. — Все скажу потім. Спірка ще не повернулась?
— Вже з батьком. А що?
— Потім, — Томирад уже відчиняв двері, що вели до нижньої кліті вежки.
Перші хвилини зустрічі, як годиться між закоханими, минули в обіймах і поцілунках. Насилу відірвавши обличчя від жадібних і вправних Доброславових губ, Томирад навіть не мовив, а видихнув:
— Славко, тобі тікати треба.
— Що сталося? — В очах дівчини глибока синь ранньої ночі мішалась з хіттю і недобрими передчуттями.
— Завтра всіх вродливих дівчат потягнуть до ордалій.
— Навіщо? Хтось вчинив лихе?
— Ні, то інше.
— Яке інше?
— Боже знамення.
— ?..
— Старійшини і могитичі кажуть, що ви такі вродливі волею Богомола. Що від того буде біда. Усім біда. Батько наказав лаштувати ордалії. Вас проведуть через залізо. Кого обпече — пошлють до богів.
— Розпечене залізо?
Томирад відчув, як сіпнулося гаряче тіло дівчини.
Онуку Горана струсили дрижаки. Княжич притиснув її до себе, відчув на губах шовковисте волосся.
«Добре, що не плаче», — гайнула в його голові зайва думка. Доброслава плакала рідко, натомість ходила з воями на полювання й у розвідки. Дівчина з роду Тура мала на тілі бойові шрами, залишені не лише кігтями хижаків. Відколи плем’я зустріло жінок-воїтельок зі знаками Богомола, старійшини не забороняли сильним і спритним дівчатам навчатися військової справи. Така політика була тим більш доречною, що програні битви зменшили число боєздатних мужів.
Доброслава раптом випручалась з обіймів княжича.
— Кого ще пектимуть залізом? — спитала вона.
— Усіх вродливих дівчат… Кажуть.
— Значить, і Спірку, і Риску теж?
— Певно, що так. — Княжич й сам подумав про цих Славкових одноліток. Вони були неродовиті, з тяглових сімей, але за теперішніх обставин про це можна забути. Спірка і Риска навчалися військового мистецтва разом з Доброславою. Їм також не бракувало ані спритності, ані мисливського досвіду. Одній людині в лісах ніяк не вижити, а утрьох — можна спробувати.
— Ми разом підемо, — наче підхопила Томирадову думку дівчина. — Треба їх розбудити.
— А маєте куди йти?
— Куди? — Онука Горана на хвилину задумалася. — Таж бісова намова швидко не розвіється. Твій батько у божих справах впертий… Треба буде принаймні зиму десь перебути. На схід дороги немає…
— На північ також. Тамтешні князі батькові ближні. Вас упіймають і йому видадуть.
— Якщо впіймають.
— Там болота, і всі проходи під наглядом. Або вигибнете у трясовинні, або ж вас уполонять.
У вежі на довгі хвилини запала мовчанка. Було чути лише шарудіння мишей під кліттю.
— У Кракових землях і у франків почались війни, — розірвала мовчанку дівчина. — Там не лише дороги — усі стежки засідками перекриті. Значить дорога одна — в гори.
— Там бісопоклонники і людожери.
— Краще вони, аніж живцем горіти на жертовнику. Кажуть, що в горах є печери і закинуті засіки. Знайдемо там міцну криївку, відіб’ємося й від бісопоклонників. А звір у горах і зимою не переводиться. Не пропадемо.
— Ведмеді…
— До Пека ведмедів!
Онука Горана двома руками розсунула борти князенкового жупану:
— Поцілуй мене!
— Славко!
— Ще! Ще!
— Я тебе знайду, — шепотів Томирад, блукаючи губами у широкому вирізі її сорочки. — Де б ти не була, знайду. Клянуся Пековими очима!
— Коханий… — Доброслава вкрила нахилену голову княжича швидкими цілунками. — Ти рятуєш мене…
«Хоч би вежу не розвалили», — посміхнувся Цапик, зачувши зверху характерні звуки. Разом із нічною прохолодою під шкіряний підкольчужник дружинника заповз скуботливий неспокій. Він уже здогадався, що між приїздом до городища Пекича і дивною поведінкою княжича існує зв’язок. Волха тут не любили і боялися. Не розуміли деяких його слів і вчинків, заздрили плодючості його жінок і наложниць. Називали служителем болотяних духів, нечистим та пожирачем сивих поганок. Казали, що через зарозумілість та жадібність він втратив Пекову довіру, а разом з нею і пророчу силу. Що за золото чаклує на хорі і смерть. Проте, набачивши на дорозі старшого з племінних могитичів, вклонялися і цілували яструба на його патериці.