І раптом стукіт у двері
- Автор: Керет Этгар
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-7507-9
- Переводчик: А. Бондар
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «І раптом стукіт у двері». Краткое содержание книги:
Основний жанр, в якому працює Керет, — це коротка розповідь простою, наближеною до розмовної, мовою.
Герої невеликих оповідань, що увійшли до цієї книжки, живуть одночасно в двох світах: реальному і фантасмагоричному. Їхня поведінка інколи здається абсурдною, але водночас вона цілком буденна. У цьому і полягає мистецтво письменника — він використовує гіперболізовані, а то й фантастичні засоби для того, щоб розповісти про повсякденні, часом суто прозаїчні та банальні життєві ситуації.
Твори Керета перекладено багатьма мовами світу. Українською ці оповідання друкуються вперше.
Вони не цілувалися кілька днів після цього через її поріз. Губи — дуже чутлива частина тіла. І пізніше, коли вони вже могли цілуватися, їм доводилось поводитися дуже обережно. Їй здавалося, що він щось приховує. І, певна річ, однієї ночі, скориставшись тим, що він спить з відкритим ротом, вона обережно встромила пальця йому під язик — і знайшла. Це був замок. Крихітний замочок. Але коли вона потягнула за нього, увесь її Цікі відкрився, неначе устриця, і з’ясувалося, що всередині — Юрґен. На відміну від Цікі, Юрґен мав цапину борідку, акуратні бакенбарди і необрізаний пеніс. Елла бачила його у своєму сні. Дуже тихенько вона склала обгортку від Цікі та сховала її в кухонній шафі за сміттєвим відром, де вони тримали пакети для сміття.
Життя з Юрґеном було нелегке. Секс був фантастичним, але він багато пив, і коли бував п’яним, здіймав бучу й потрапляв у різні неприємні ситуації. У таких станах він полюбляв дорікати їй за те, що вона стала причиною його переїзду з Європи сюди. Щоразу, коли щось погане траплялось у цій країні, не важливо, було це в реальному житті чи по телевізору, він казав їй: «Поглянь, куди котиться твоя країна». Іврит він знав паскудно, і оце його «твоя країна» завжди звучало як звинувачення. Її батькам він не подобався. Її мама, яка насправді любила Цікі, називала Юрґена ґоєм. Її батько завжди запитував його про роботу, а Юрґен усе знай хихотів, відповідаючи: «Робота — вона як вуса, пане Швіро. Вона давним-давно вийшла з моди». І від цього ніхто ніколи не був у захваті, а надто батько Елли, який досі носив вуса.
Врешті-решт, Юрґен поїхав. Він повернувся до Дюссельдорфа — писати музику і жити на гонорари. Він ніколи б не міг стати співаком у цій країні, казав він, тому що проти нього працює його акцент. Тутешні люди упереджені. Вони не люблять німців. Елла вважала, що навіть у Німеччині на своїй дивній музиці й кітчевих словах він теж би далеко не заїхав. Він навіть написав пісню про неї. Він назвав її «Богиня», в якій розповідалося про секс на хвилерізі та про те, як вона прийшла і — це цитата — «немов хвиля, розбилась об скалу».
Через шість місяців після від’їзду Юрґена вона шукала пакет для сміття і знайшла оболонку Цікі. Можливо, з її боку було помилкою розстібнути замок, подумала вона. Можливо. Про такі речі важко сказати напевно. Того ж таки вечора, коли вона чистила зуби, вона пригадала той поцілунок, той біль від уколу. Вона промила рот великою кількістю води і поглянула у дзеркало. У неї досі зберігся шрам, і коли вона його уважно обстежила, то помітила маленький замочок під своїм язиком. Елла нерішуче торкнулася його пальцем і спробувала уявити, яка вона всередині. Це вселило в неї велику надію, але й також страх. Переважно через веснянкуваті руки й суху шкіру. Вона подумала, що, можливо, в неї було татуювання троянди. Їй завжди кортіло його мати, але завжди бракувало мужності. Вона думала, що її сильно болітиме.
Ввічливий хлопчик
У двері постукав увічливий хлопчик. Його батьки були надто зайняті тим, що сперечалися, хто з них відповість, і, постукавши кілька разів, він усе одно ввійшов.
— Помилка, — сказав батько матері, — ось ми хто, помилка, як на тих картинках, де зображено заборонені речі. Ось ми хто — оте велике «Ні!» внизу і обличчя, перекреслене великим «X».
— Що ти хочеш мені цим сказати? — запитала матір у батька. — Тобто про все, що я скажу, я згодом шкодую.
— Кажи, кажи, — промимрив батько. — Навіщо чекати, якщо можна пошкодувати вже зараз?
Ввічливий хлопчик тримав у руці модель літака. Він змайстрував його сам. Інструкція була написана незрозумілою йому мовою, але там були вдалі картинки зі стрілками, і ввічливий хлопчик, чий батько завжди казав, що в нього золоті руки, зумів впоратись із завданням і збудував модель літака без допомоги дорослих.
— Я колись сміялась, — сказала мама. — Я сміялася багато і щодня. А тепер... — вона розсіяно погладила волосся ввічливого хлопчика. — І все, більше я не сміюсь.
— І все? — гаркнув батько. — І все? Оце твоє «Пізніше я пошкодую про сказане» — «Я колись сміялась»? Обана, яка новина!
— Який гарний літак, — сказала мама і дуже рішуче відвела свій погляд від батька. — Чому б тобі не вийти з ним погратися надвір?
— А можна? — запитав увічливий хлопчик.
— Звісно, можна, — посміхнулася мама і знову погладила його волосся, як ви гладите собачу голову.
— І скільки мені можна побути надворі? — запитав увічливий хлопчик.
— Скільки хочеш, — випалив батько. — А якщо тобі подобається надворі, можеш взагалі сюди не повертатись. Просто час від часу відповідай на дзвінки, щоб мамуся не хвилювалась.
Мама підвелась і з усієї сили ляснула батька. Дивна ситуація, тому що виглядало так, немовби цей ляпас лише розвеселив батька, і чомусь саме мама зайшлася плачем.
— Ходи, ходи гуляти, — сказала мама ввічливому хлопчикові між поривами плачу, — ходи і грайся, поки світло надворі, але повертайся перед смерканням.
«Можливо, в нього обличчя тверде, як камінь, — подумав увічливий хлопчик, йдучи сходами, — і тому, коли ти вдарила його, заболіла рука».
Ввічливий хлопчик запустив модель літака якомога вище в повітря. Модель зробила петлю, трохи спланувала паралельно землі і вдарилась у фонтан з питною водою. Трохи погнулося крило, і ввічливий хлопчик силкувався його виправити.
— Овва, — сказала веснянкувата дівчинка, яку він досі не помічав, і простягнула свою веснянкувату руку, — який кльовий літак. Можна я його запущу?
— Це не літак, — виправив її хлопчик, — а модель літака. А літак — це тоді, коли є двигун.
— Та ну, дай мені спробувати, — наказала дівчинка, не опускаючи руки. — Не будь скупердяєм.
— Спочатку я повинен відремонтувати крило, — заперечив хлопчик. — Хіба ти не бачиш, що крило вигнуте?
— Ти — скупердяй, — сказала дівчинка. — Бажаю, щоби з тобою трапилися всілякі страшні речі. — Вона наморщила чоло, намагаючись вигадати щось конкретне, і коли їй вдалося, вона посміхнулась. — Бажаю, щоби твоя мама померла. Так, бажаю твоїй мамі смерті. Амінь.
Увічливий хлопчик не звернув на неї уваги, бо його вчили на таке реагувати. Він був на голову вищим за неї, і якби захотів, міг би дати їй ляпаса, і дівчинці точно було би боляче, набагато більш боляче, ніж йому, тому що її веснянкувате обличчя точно не було зроблене з каменю. Але він цього не зробив і не штовхнув її, і не кинув у неї камінь, і не сказав їй нічого страшного у відповідь — тому що він був увічливим.
— А також бажаю смерті твоєму батькові, — додала дівчинка слова, які немовби спали їй на думку запізно, і забралась.
Увічливий хлопчик запустив модель літака ще кілька разів. Під час найкращого запуску модель зробила три повних петлі в повітрі, а потім сіла на землю. Сонце також почало сідати, а небо навколо ставало все червонішим. Батько сказав йому одного разу, що якщо дуже довго дивитися на сонце не кліпаючи, можна осліпнути, а тому ввічливий хлопчик кожні кілька секунд старанно заплющував очі. Але навіть із заплющеними очима він міг бачити червінь небес. Це здавалося дивним, і ввічливому хлопчикові дуже кортіло зрозуміти це краще, але він знав, що якщо вчасно не повернутися додому, його мама хвилюватиметься.
«Сонце завжди сходить, — подумав увічливий хлопчик про себе і нахилився підняти модель з газону, — а я ніколи не запізнююсь».
Коли ввічливий хлопчик повернувся додому, його мама все ще плакала у вітальні, тримаючись за руку. Батька там не було. Вона сказала, що він спить у спальні, тому що прийшов із нічної зміни, а вона йде готувати ввічливому хлопчику на вечерю Яєчний Сюрприз. Двері до спальні були прочинені, і ввічливий хлопчик легким рухом їх відчинив. Батько лежав на ліжку одягнений і взутий. Він лежав на животі з відкритими очима, і коли ввічливий хлопчик зазирнув усередину, він запитав, не підводячи голови з ліжка:
— І як модель літака?
— Добре, — відповів ввічливий хлопчик, а коли відчув, що сказаного недостатньо, додав: — Справді добре.