Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Генерал. — Це означає, що злочинці виведуть їх зі схованок безпосередньо перед початком акції. Звичайно ж, зі зміненими номерами. А до речі, щодо номерів. Ви вже перевірили платні автостоянки?
— Завершуємо. Але тут така ситуація…
— Кажіть, не мніться. Ви ж не сватаєтесь, а доповідаєте.
— На даний момент виявлено стільки вкрадених номерів, що вистачить для автомобільного батальйону за штатним розкладом воєнного часу.
— Про це поговоримо завтра. А зараз працюйте згідно з планом перехоплення.
Ледь владнали цю проблему, об’явився начальник охорони універмагу.
— Товаришу генерал, доки те та се, можна на годинку пару наших міліціонерів узяти?
— Та хоч усіх беріть, все одно вони нам до вечора не потрібні.
— Спасибі велике. Бо тут прийшов товариш із відділу килимів, начальство здогадалося чеки на дефіцит заздалегідь у дворі виписувати. А то потім ці цигани з молдаванами нам тут смертовбивство влаштують. І ще, чого доброго, вітрини повиносять. А так ми поставимо наших хлопців, аби ніхто не пхався поза чергою…
— Чоловіче добрий! — не витримав Генерал. — Можеш сам там ставати чи лягати, тільки не мороч нам голову зі своїми проблемами. Знайшов — де й знайшов — коли. У тебе пару мільйонів можуть з-під носа вкрасти, а ти тут із своїми килимками. От уже точно хтось сказав: застав дурня Богу молитися, так він усім лоби порозбиває.
Начальник охорони натяк зрозумів, бо зник тої ж миті і пару годин нас не тривожив. Ми, в свою чергу, влаштувалися, якомога зручніше і приготувалися до довгого чекання. Рівно о десятій від торгівельних залів почулися дикі звуки, так наче зграя вовків переслідує чималий табун коней, на додачу в умовах гірської місцевості. Насправді ж це радянський народ, задерши штани, мчав до прилавків з омріяним дефіцитом. Полковник глянув на Генерала:
— Боюсь, що однієї інкасаторської машини на сьогоднішній виторг не вистачить. Доведеться викликати щонайменше дві. У нас прорахований цей варіант?
— Дозволю собі нагадати, товаришу полковник, що у нас прораховані всі варіанти. Навіть якщо ці гади вкрадуть у Жулянах пасажирський літак і сядуть на площі Перемоги.
Від автора:
Пригадується, ми з Олексою весело посміялися тоді, уявивши, як аерофлотівський «кукурузник» підрулює до універмагу, а тролейбуси й легкові сахаються від нього на всі боки. Проте коли наприкінці восьмидесятих німецький шмаркач Матіус Руст посадив свою авієточку на Красній площі в Москві, ця картина чомусь не видалася смішною.
Олекса Сирота:
Не сказав би, що нас так уже сильно відволікали. Особливо зранку. Народ курив, розповідав анекдоти, хтось навіть наважився перекуняти. Я віднайшов директорські запаси розчинної кави і нахабно скористався. Сам напивсь і бажаючих пригостив. Хтось навіть порадив понишпорити в пошуках коньяку, але Генерал одразу обірвав усю цю партизанщину:
— Не лізьте поперед батька в пекло, товариші офіцери, якщо все пройде як слід, директор універмагу ящиком коньяку не обійдеться. Я сам прослідкую, щоб він не жлобився. І щодо випивки, і щодо закусі. Головне для нас — зараз гав не ловити.
Невдовзі після десятої знову приплентався начальник охорони універмагу — сумний-невеселий, мов той конотопський сотник Забрьоха.
— Доки тут дехто готується ловити бандитів, які ще невідомо де і невідомо, чи взагалі… Одне слово — натягли всіх, як дембелі вокзальних курв. А головне, без єдиного пострілу. І що характерно — люди не просто віддали їм гроші, а ще й просили взяти!
— А можна конкретніше?
— Куди вже конкретніше, товаришу генерал. Пам’ятаєте, я пару годин тому запитував стосовно двох міліціонерів, аби навести порядок в черзі за чеками на килими…
— Пам’ятаю. Але до чого тут дембелі з курвами?
— А до того, що я думав — це все наше начальство розпоряджається. А з’ясувалося — аферисти! Дев’яносто дев’ятої проби. Заїхали перед восьмою у двір на мікроавтобусі з бази, котра нас обслуговує. Водій, двоє хлопців у наших халатах і, відповідно, баришня, зодягнена як продавщиця. Винесли стола, стільця, касу, щоправда, не електричну, а ручну. Але на кожному чеку, як годиться, крім суми, вибито «Україна» і «спасибі за покупку». Потім повісили на борту машини два килими, один менший, за сто п’ятдесят, а другий більший — за триста. І почали виписувати чеки та приймати гроші. Мовляв, аби потім не було штовханини у відділі.
— Ну то й що? Нормально придумали. Ти ж сам казав, що оті твої цигани з молдаванами — то дике плем’я, котрому вітрини повибивати — раз плюнути.