Гупало Василь. П’ять з половиною пригод

— І так завжди: когось рятуєш, когось — ні. Я не встигаю, я знову всього не встигаю, — бідкався він, не підводячи обличчя.

Я мовчав. Ми знались уже майже два роки, але то був чи не перший людський прояв, який я в нього побачив. Утім, я навіть не знав, чи до мене він звертається, і вагався, як мені реагувати.

— Я рятую тут — у них щось трапляється там. Я біжу туди — ламається тут. І немає вже сил ніяких із цим миритися.

Тоді я вирішив його підтримати, сказавши:

— Нічого, всі міста палали, відбудовувались і ставали ще кращими, — так і з Підгірцями буде. Нове завжди краще за старе.

Гупало підняв обличчя, подивися на мене й відповів:

— Ага. І нові люди будуть кращими за нас із тобою. При­наймні кращими за тебе — точно, бо такого триндуна вже не повторити.

І раптом ми заіржали, мов коні, які давно йдуть поруч і яким ця дорога — в радість. А потому Василь підвівся, підняв зі землі свою закопчену ґуґлю і сказав:

— Ходімо, Левку, подивимося, як там будинок Пре­муд­рої.

І ми пішли, обережно переступаючи через залишки міста, які ще жевріли.