Ідеальна незнайомка

– Алло? – сказала я. Прокашлялася, аби прочистити голос після сну, побачила, що за вікном темно, а з шибки на мене дивиться власне відображення.

Ніхто не відповів. Абонент на іншому боці мовчав, але слухавки не клав. Спершу я подумала, що це Девіс Кобб, але згадала, що він зараз під вартою, а ще він ніколи не телефонував на домашню лінію. Мені щось почулося. Якісь слабкі невиразні звуки. Можливо, просто легкий подув повітря. Дотик волосся до слухавки, помах руки. Неглибоке дихання.

– Алло? – повторила я.

Лінія була досі активною. Я знову побачила краєм ока своє відображення в скляних дверях. Те саме міг бачити хтось ззовні. Стою в хатніх штанях, тонкій футболці, тримаючи коло вуха слухавку стаціонарного телефону, й розмовляю з ніким. Волосся сторчки стало на потилиці. Я вимкнула світло, поклала слухавку й, торкаючись пальцями до стіни, повернулася до ліжка Еммі.

Вона ще могла повернутися. Могла.

Я заплющила очі і спробувала пригадати, коли ми бачилися востаннє. Це був ранок, Еммі сиділа на подвір’ї, а в нас там земля, каміння, зарості бур’янів. Я бачила її ззаду – схрещені ноги, трохи згорблена, сидить нерухомо, тільки вітерець ледь куйовдить їй волосся. Перші ранкові промені сонця освітили гори вдалині. Важко сказати, чи вона щойно повернулася додому, чи щойно прокинулася.

– Доброго ранку, – привіталася я, але Еммі не ворухнулася.

Я вже дістала ключі і прямувала до машини, але таки підійшла до неї.

– Еммі? Все гаразд?

Лице було закрите волоссям, на якусь мить мені здалося, що Еммі спить. Але раптом вона підвелася і ступила крок до лісу – це мене дуже збентежило. Вона була боса. «Сновида», – подумала я.

– Ш-ш, – шикнула Еммі, але незрозуміло кому. Вона піднесла руку до ланцюжка, який завжди мала на шиї, і почала напружено совати по ньому чорний овальний кулон.

– Хм! – чмихнула собі я. Обдовбана. Вона обдовбалася, чорт забирай!

Згадалися наші нічні посиденьки, тьмяне приглушене світло. У кімнаті накурено. Скляні очі та млява усмішка Еммі – це можна було пояснити нашим юнацьким віком, теперішнім моментом, неохочим і неквапливим переходом у доросле життя, якому Еммі, здається, опиралася щосили.

Але тут Еммі обернулася до мене зі своїм звичним допитливим виразом на обличчі, висмикнувши мене зі спогадів.

– Ти на роботу? – поцікавилася вона.

Я підступила на крок ближче.

– Що ти робиш?

Вона вибухнула сміхом, вітер скинув їй на лице пасмо волосся.

– Припини, – сказала вона.

– Що припинити? – перепитала я.

– Хвилюватися. У тебе на обличчі написано. Це твій типовий стан.

Те саме вона сказала мені, коли сама вирушала з Корпусом миру на два роки до якоїсь африканської країни, про існування якої я навіть не чула. Казала й раніше, щоразу, коли виходила з дому в ніч із якоюсь примарною метою або й узагалі без жодної мети.