Руденька
- Автор: Пилипенко Юля
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7337-2
- Переводчик: Володимир Миколайович Верховень
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Руденька». Краткое содержание книги:
– Я не пам’ятаю, в якому році народився Ван Ґоґ… у мене погана пам’ять на дати… але я захоплююся його картинами. Зате я знаю, що в Парижі, у «Grand Palais», саме тепер проходить ретроспективна виставка Клода Моне… і я неодмінно туди потраплю. І що це за допит о четвертій ранку?)))
– Краще спи, – говорив він крізь сміх. – І обійми мене як слід.
– Що значить спи? Ідіоткою мене ще ніхто не називав. Хоча я дійсно вперше в житті почуваюся ідіоткою… поруч з тобою.
– Ну… має ж бути хоча б одна людина на цьому світі, поруч з якою ти відчуєш себе ідіоткою… – Він дратував мене, і навіть у темряві я бачила його усмішку.
– Так… має бути. І я дуже рада, що ти є.
– Руденька… ти прекрасна дівчинка. Можна я називатиму тебе Руденька?
– Ну… це однозначно краще, ніж ідіотка.
– Ти дуже розумна дівчинка.
– Це ти до чого сказав?
– Що за питання? «До чого ти це сказав?» Просто сказав, що ти розумна дівчинка. Ти ж не ідіотка?
Ми сміялися крізь сон. Наступного дня він полетить, а я поїду. Уві сні він ніжно стискав мою руку. Так я й прокинулася, а він усе ще тримав мене за руку… Огидний світанок… цього разу мені захотілося знищити сонячне світло, але я не знала, де викручується небесна лампочка.
Ми розгублено блукали квартирою і чомусь не поспішали збиратися. Він сів у крісло, уважно подивився на мене і сказав:
– Руденька, мені не подобається, що ти їдеш…
– Чому? Ти ж однаково летиш. І навіщо я тобі?
– Гарне питання… «Навіщо?»… Зрештою, кожному з нас взагалі ніхто не потрібний. Я звик до тебе. І ти мені дуже подобаєшся.
– Ти мені теж дуже подобаєшся. Ти до мене звик?
– Так, одразу ж, як тільки побачив тебе. Не в аеропорту… а коли ти приїхала. Дивні у нас стосунки, еге ж?
– Так. І розмова у нас якась дивна. Якщо зважити на те, що ми майже не знаємо одне одного.
– Чому дивна розмова? Ти практично жила зі мною. Знаєш, дивно: ти приїхала, і я зараз же став на ноги, вийшов на вулицю… і за кілька днів майже одужав. І настрій у мене поліпшився. Отже, бачиш, ти мала рацію. Ти дійсно поліпшуєш настрій. Я, як усі…
– Так, але ти не як усі… – тихо сказала я.
Ми мовчки пакували речі… Мені хотілося скоріше поїхати… втекти… залишитися самій. Я недбало запакувала якісь джинси, куртки, майки… і в угах упала в крісло. Хотілося курити… страшенно. Він збирався і далі. Я не могла на нього дивитися. Мені здавалося, якщо я стрінуся з ним поглядом, я більше не зможу стримати сльози. Це було знайоме відчуття.
– Руденька, що ти робиш? – спитав він, складаючи якісь книжки до свого чорного рюкзака.
– Сумую за тобою.
– Сумуєш за мною? Зараз?
– Так.
– Ти зі мною працюватимеш? Я ж іще в аеропорту тобі про це сказав, чи ти забула?
– Ні.
– Що «ні»? Забула чи не працюватимеш зі мною?
– Не забула. Я з тобою не працюватиму.
– Чому? – чоловік у чорному був здивований.
– Я не зможу з тобою працювати. Мені так здається. Я знаю, що таке бути з тобою… навіть жити з тобою. Це дивовижно. Але я не знаю, що таке працювати з тобою. І якщо обирати між першим і другим, то я маю за краще лишити собі в пам’яті перше.
– Але я не розумію, що тобі робити в Дніпропетровську. Чи полетиш до Парижа?
– Полечу. Неодмінно. Знаєш… ти другий чоловік у моєму житті, якому б мені хотілося показати свій Париж…
– Це помста за мої слова, що «ти в мене перша»? – він усміхався.
– По-перше, я в тебе й справді перша… після кору. А по-друге, я не жартую… – Я розсміялася.
– А першому чоловікові, якому ти хотіла показати свій Париж… Ти показала?
– Ні.
– Руденька, ти мені чогось не договорюєш. Ти потайлива дівчинка. Це був твій колишній чоловік?