Софія

Труп цього разу видався зовсім мініатюрним. Як згусток незрозумілого матеріалу, людського місива, він лежав перед людьми. Лукаш пройшов мимо, навіть не здригнувся, і жінка-медексперт лише підвела красиву брову вгору, блиснувши карим оком; а він слідував за Софією, за гарною спиною, мокрою від лосьйону, – принаймні, так йому хотілося думати. Власне, що йому треба було нині зробити, так це утекти. А вона пройшла, впала на водяний матрац, по-звичному, лише для нього, так, лише звично для нього заховала за пальцями своє обличчя й очі, продовжуючи спостерігати за усім цим. Брат стояв у смугастому, подібному на турецький, а може, й турецькому халаті, курив сигарету, кашляв короткими кашлюками, і туман сідав там, на майданчику для гелікоптерів. І Лукаш розумів, що його лякає у цьому майданчику…

– Вона сьогодні ще була живою… Вона сьогодні ще була живою… Вона сьогодні була ще живою…

І ось так вона лежала – із закритим обличчям, з відкритим круглим животом, з дірочкою пупа, пухка й легка водночас, як жінка, що піймала нещодавно сам порух свого щастя, що нагадувало танцювання пилюки в сонці, чорного ластовиння птахів. І ніжність, від якої зводило кишки, мошонку, піднімало член, залила Лукаша. Зараз він стояв серед блискучого паркету, і засвітилися вогні. Як зараза, вони перескакували з кімнати в кімнату, доки весь дім не тріщав від непотрібних для нього і для Софії звуків. Він розумів, що вона бачить його крізь довгі тремтливі холодні пальці. І ця вовтузня в кімнатах, тріщання плащів, вставних щелеп, штанів, спідниць і зачісок вибухнули в його голомозій, синій від ударів світла люстри голові й у його вухах, відстовбурчених, наче член у другокурсника медичного університету при відвіданні патологоанатомічки. Софія здивувала всіх: вона встала, і всі чоловіки, жінки побачили її ноги – досконалі, її живіт – округлий, як у античних статуй часів катакомбного християнства – саме таке приходило Лукашу в голову. І ось так вона йшла до нього з відкритим обличчям, і волосся, що рвалося у неї за спиною від натуги вітру чи протягу, осипалося електричними іскрами. А потім Софія зупинилася, поклала руки Лукашу на груди, ткнулася обличчям і тихо сказала:

– Іди звідси… Іди…

Він її зненавидів і полюбив пізніше, коли вона піднялася через півгодини східцями «Конкорду» під руку зі своїм братом у чорній вуалетці і довгій сукні з короткими рукавами. Лукаш стояв і курив сигарету, перемовляючись із швейцаром, але Софія його не помітила, так, саме не помітила, а ще вірніше, не впізнала. Коли він пішов під лінією дамських кімнат, то почув сопіння, як при статевому акті; повільно повернув голову – місця її і брата були порожніми. Невдовзі вони повернулися, ще по-дитячому граючи лукавством на мідних обличчях. Тільки зараз він помітив її засмагу. Лихе щось прийшло в голову Лукашу: його знудило, його вивернуло прямо на підлогу, і він ще довго сидів, відчуваючи чиїсь холодні кінцівки у себе на руках, на шиї, на зап’ястках. Лукаш обернувся і побачив квадратний простір, обмежений стінами, з повлиплими туди, наче молюски, халдеями й офіціантками з ляльковими обличчями; у цьому світі ніщо не було реальним. Саме тоді він чомусь зрозумів, як виявилося, просту причину її проступків, самого життя. Так, усе виникало і зникало водночас у її світі, як хто десь на кухні – не видно, але поруч – вмикав і вимикав освітлення у всіх залах «Конкорду». Лукаш пробував уявити себе в такій ситуації, але не міг. Лише дав чайові швейцарові, багатозначно подивився в очі дубового селюка і вийшов під вологий вітер.