Симпатик

— Навряд чи ти зможеш писати додому, тож вона буде нашою посередницею. Вона швачка, має трьох сіамських котів, не має ані дітей, ані підозрілих зв’язків. Тому писатимеш їй туди.

Зминаючи у пальцях папірець, я пригадав украй кінематографічний сценарій, у якому я відмовляюся сісти в літак Клода, а Генерал відчайдушно благає летіти з ним.

— Я хочу лишитися тут, — сказав я. — Усе майже скінчилося.

Ман зітхнув за побожно складеними долонями.

— Майже скінчилося? — «Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя». — Твій генерал не єдиний планує битися далі. Старі вояки не здаються. Війна триває надто довго, щоб вони могли просто так зупинитися. Потрібен хтось, щоб наглядати за ними, щоб вони не наробили забагато проблем.

— Що буде, як я не полечу? — спитав я.

Ман підняв очі до зеленкуватого, вкритого синцями Ісуса, що висів на розп’ятті над вівтарем, зі своїм європейським обличчям, зі шматком тканини на стегнах, хоча, найпевніше, помер він голий. Ман вишкірився, показавши навдивовижу білі зуби.

— Там ти зробиш більше добра, аніж тут, — сказав син дантиста. — І якщо вже не для себе, зроби це для Бона. Він не поїде, якщо думатиме, що ми лишаємося тут. Але в будь-якому разі, ти хочеш поїхати. Визнай це!

Чи наважусь я визнати? Чи наважуся зізнатись? Америка, земля супермаркетів і супершосе, суперзвукових реактивних літаків і Супермена, суперавіаносців та суперкубка! Америка, земля, що не вдовольнилась ім’ям, даним за її кривавого народження, що наполягла, вперше в історії, на загадковій абревіатурі США, трійці літер, перевершеній згодом лише четвіркою СРСР. Хоча кожна країна вважає себе в чомусь вищою за інших, чи існувала коли-небудь країна, що витягнула стільки «супер» для означень з федерального банку своєї самозакоханості, не лише суперупевнена, але й насправді супермогутня, яка не буде задоволена, поки не притисне всі нації світу до землі і не змусить кричати: «Дядько Сем»?