Мертві душі
- Автор: Гоголь Николай Васильевич
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мертві душі». Краткое содержание книги:
Уже встали з-за стола. Манілов був задоволений надзвичайно і, підтримуючи рукою спину свого гостя, готувався таким чином перепровадити його.у вітальню, коли це гість заявив з дуже значущим виразом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу.
"В такому разі дозвольте мені вас просити у мій кабінет", сказав Манілов і повів до невеликої кімнати, оберненої вікном на синіючий ліс. "Ось мій куточок", сказав Манілов.
"Приємна кімнатка", сказав Чичиков, обвівши її очима. Кімната була, справді, не без приємності: стіни були пофарбовані якоюсь голубенькою фарбою, так ніби сіренькою, чотири стільці, одне крісло, стіл, на якому лежала книжка з закладеною закладкою, про яку ми вже мали нагоду зга-. дати, кілька списаних паперів, але найбільше було . тютюну. Було його тут усякого: в пачках і в табачниці, і нарешті насипано було просто купою на столі. На обох вікнах теж містились гірки вибитого з люльки попелу, розставлені не без дбайливості дуже красивими рядками. Помітно було, що за цим іноді господар провадив час.
"Дозвольте вас попросити сісти в цьому кріслі", сказав Манілов. "Тут вам буде спокійніше".
"Дозвольте я сяду на стільці".
"Дозвольте вам цього не дозволити", сказав Манілов з посмішкою. "Це крісло в мене вже асигновано для гостя: раді чи не раді, але мусите сіcти".
Чичиков сів.
"Дозвольте мені вас почастувати люлечкою". "Ні, не курю", відказав Чичиков ласкаво і ніби з виразом жалю.
"Чому?" сказав Манілов теж ласкаво і з виразом жалю. "Не виробив звички, боюсь; кажуть, люлька сушить". "Дозвольте мені вам зауважити, що це упередження. Я гадаю навіть, що курити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати тютюн. У нашому полку був поручик, пречудова й дуже освічена людина, який не випускав з рота люльки не тільки за столом, а навіть, даруйте на слові, у всіх інших місцях. І ось йому тепер уже понад сорок років, але, дякувати Богові, досі такий здоровий, як не можна краще".
Чичиков сказав, що це дійсно трапляється, і що в природі є багато речей, які не може пояснити навіть великий розум.
"Але дозвольте передусім одне прохання..." промовив він голосом, у якому відбився якийсь дивний, або майже дивний відтінок, і слідом за тим невідомо чому оглянувся назад. Манілов теж невідомо чому оглянувся назад. "Чи давно зводили ви подавати ревізький реєстр?"
"Та вже давно; а краще сказати, не пригадаю". "Як багато з того часу у вас померло селян?" "А не можу знати, про це, я гадаю, треба спитати прикажчика. Гей, хлопче, поклич прикажчика, він повинен бути сьогодні тут".
Прикажчик з'явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сюртуку її, очевидно, жив дуже спокійним життям, бо обличчя його позначалося якоюсь пухлою повнотою, а жовтуватий колір шкіри й маленькі очі свідчили, що він знав занадто добре, що таке пуховики й перини. Можна було побачити відразу, що він пройшов свій шлях, як проходять його всі панські прикажчики: був спочатку просто письменним хлопчиком у домі, потім одружився з якою-небудь Агашкою-ключницею, паниною фавориткою, став сам ключником, а згодом і прикажчиком. А ставши прикажчиком, чинив, розуміється, як усі Прикажчики: водився і кумався з тими, хто на селі був багатший, збільшував на тягла біднішим, прокинувшись о дев'ятій годині вранці, дожидав самовара й пив чай
"Слухай, голубе! скільки у нас померло селян з того часу, як подавали ревізію?"
"Та як скільки? Чимало вмирало, з того часу", сказав прикажчик і при цьому гикнув, затуливши рот злегка рукою ,на зразок щитка.
"Та, признатися, я сам так думав", підхопив Манілов: "іменно дуже багато вмирало!" Тут він обернувся до Чичикова й додав ще: "справді, дуже багато".
"А скільки, наприклад, числом?" спитав Чичиков.
"Еге, скільки числом?" підхопив Манілов.