Собор
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Собор». Краткое содержание книги:
Главным героем романа является Собор, но не как строения, а как символ духовности украинского народа. И вот этот Собор повидал много бед на своем веку, прошел через войны и революции, так же как и весь украинский народ. И ничто его не сломило. Но в мирное время нашелся человек, который ради своей выгоды способен разрушить то, что строилось нечеловеческими усилиями. Собор стал эпицентром конфликта между бездуховностью и духовностью, именно в отношении к нему проявляется богатству внутреннего мира двух противоборствующих сторон: противников Собора и тех, для кого сохранить его первозданность стало делом чести.
Роман помогает осознать ничтожность человека, ограниченного только карьеристскими интересами.
Незабаром змінили їхнього завфермою, що зовсім пропився та ще сп'яну розпатякував на фермі вечорами про стирання різниці між містом і селом і який він спосіб пропонує для цього… «Хочете знати який? Затемнити міста!» А що він теревенив це в той час, коли їхню ферму взялися нарешті електрифікувати, то провина його тільки побільшилась, і ніхто за нього не заступився: не стало - і все. Дівчата теж не шкодували: байдужісінький був до них. На людей крізь коров'ячі роги дивився…
Замість затемнювача-пропияки прислали на ферму молодшого, завзятого, з іншої далекої бригади. Поставили завідувати фермою, а що раніше був бригадиром, то так серед дівчат і зосталось йому ім'я: бригадир. Цей виявився куди дбайливішим за свого попередника, домігся перед правлінням для дівчат нових куфайок та чобіт гумових, щоб у грязюці не тонули, радіо з'явилося, і надої збільшилися, бо встановив нові раціони і макухи десь трохи роздобув. Дівчат забезпечив брошурками по тваринництву - сам він у технікумі вчився заочно, або, як він казав жартома, «позаглазно». На відміну від свого попередника, думкою доярок не нехтував, радився з ними, як збільшити надої молока. Разом обдумували це, вишукували способів, і одна із старших віком доярок навіть запропонувала вдатись до… зоряної води! Тобто такої, що ніч простояла в дійниці при зорях. Є ж бо, мовляв, таке народне повір'я: коли корова «присушує», дає мало молока, то набирають води в дійницю, ставлять ясної ночі під зорями, хай простоїть так цілу ніч, а тоді корову напувай тією зоряною водою…
- До зоряної води ще макухи треба, - злегка висміяв пропозицію бригадир. - І я вам гарантую: макуха буде!
Пообіцяв, що й комбікорму виб'є. Показував на далекі маківки собору:
- Бачите? Отам повен собор комбікорму! Якби наше керівництво не спало, давно б уже мали наряд…
До Єльки бригадир ставився з явною доброзичливістю: зовсім юна доярка, треба ж підтриматиі Коли одна з доярок захворіла і довелось розподілити її групу корів, бригадир віддав Єльці рекордистку Княгиню, що було неабиякою честю, ще й пояснив свої наміри:
- На виставку Княгиню готуватимем! Як добуду кормів, окремо її поставимо, умови створимо, в Москву Княгиня твоя поїде! І ти з нею, Єльцю!…
Веселішим стало Єльчине життя на фермі. І ходила тепер легко, якось з підлетом, в усмішці, у руках заявилось щось ластів'яче, і нерідко можна було почути, як Єлька на самоті наспівує десь у тамбурі, набираючи січку коровам.
Владою своєю новий бригадир не зловживав, з ним можна було сперечатись, жартувати, дівчата при ньому відчули себе вільніше. Дуже боявся, правда, своєї ревнивої Варки і признавався одверто:
- Три зла не можу терпіти в житті: лютого бугая, стограмового трудодня і ревнивої жінки.
Вона в нього була таки ревнюща, не раз прибігала на ферму, тіпаючись від підозр, вистежувала, шпигувала, особливо коли йому доводилось зоставатись на ніч чергувати під час отелення. А він, маючи вдачу веселу, був і справді охочий пожирувати, пощипати дівчат, покачати їх у тамбурі на соломі. І найчастіше в соломі чомусь опинялась Єлька, і що ж такого в цих жартах? Їй, розсмішеній, палаючій, це навіть подобалось. На іншого, може, образилась би, а тут тільки лящала та звивалася, коли цупкорукий бригадир з купи дівчат саме її вихапував лоскітно:
- Ану, що це тут у пазусі за кавунцята!
Навесні Єльку спіткало тяжке горе: матір у глинищі привалило. Відкопали, та пізно. Одразу зосталась дочка круглою сиротою. На похорон приїздив дядько Ягор, материн брат, заводчанин, про якого мати, якщо, бувало, й заговорювала іноді, то майже пошепки, бо тільки так годилося згадувати дядькову молодість, що губилася десь у Гуляйполі. Від'їжджаючи, цей малознайомий родич запитав Єльку, чи не має наміру вона з часом перекочувати до міста, і хоч вона ще не думала над цим, дядько Ягор зауважив, про всяк випадок, що хата його для неї завжди відкрита.
В дні, коли вона переживала тугу за матір'ю і світ був немилий, вперше Єлька по-справжньому оцінила вірність подруг, що приходили до неї ночувати, ділили її самотність, і ставлення бригадирове оцінила, який був тепер ще уважніший до осиротілої дівчини. Сам привіз соломи, хоч вона й не просила. Повернулась увечері, а солома вже серед двору: бери, топи…