З-під Полтави до Бендер
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #5
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «З-під Полтави до Бендер». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
Твір розповідає про найтрагічніші події у житті українського народу — «Руїну» та останні роки гетьманування Івана Мазепи.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
Тому то в 12 годині післав Меншікову свою остаточну відповідь, що... здається.
«А все ж таки на кілька годин загаїв я тут Меншикова і тим самим дав королеві змогу проїхати порядний шмат дороги. Тепер уже його й сам чорт не дожене.»
Була це остання й одинока потіха Левенгавпта, стебло соломи, якої він ухопився, щоб не потонути у глибинах розпуки.
8.
Почався останній акт трагедії Карлового війська. Шведські батальйони здавали зброю, що нею здобули блискучу славу.
Цілими відділами проходили і перед Меншиковим кидали шпади, мушкети, пістолі. Виростали гори смертоносного знадіб'я. Триста воєнних прапорів, колись буйних і гордих, принишкло на землі.
Окривавлені, подерті, безсилі жалувалися перед нею на своє безталання. Замість провадити полки по славу, висітимуть у московських теремах під порохами безділля і на позорище грядучих століть. Не скажуть внуки: «Під тими прапорами боролися і гинули за Швецію наші діди, лицарі Карла Дванадцятого», лише чужинці показуватимуть на них пальцями, приговорюючи: «Віш! Еті тряпкі у шведов атнялі ми». Як орли зі зломаними крилами, лягали ті прапори перед конем Меншикова, а він, гордий і вдоволений, казав своєму ад'ютантові записувати їх число. Альбеділів відділ свого прапору не дав, - його розірвано на дрібнесенькі шматочки, а держак розломано й кинено в Дніпро.
Туди кинулося декілька старих альбедільців, але вони, не допливши навіть до
першого дніпрового острова, пішли під воду. «Vivat Carolus Rex!»3 - гукали вони, потопаючи, й цими словами, як ножами, влучали в серце своїх товаришів, які на березі стояли. Грозила небезпека, що й вони підуть за їх приміром, вибираючи смерть, а не полон. Насилу старшини здержали їх. «Ви обіцяли, - кричали до них, - слухати свого вождя, вождь каже здаватися, - здавайтесь. Не деморалізуйте інших батальйонів і не псуйте останків дисципліни.»
Відділ отямився й почав формуватися. Начальник напереді, команда, і - альбедільці рушили в свій останній похід.
Всі розступилися й давали їм дорогу. «Альбеділь іде!» - почулося в товпі. «Альбеділь іде!» Забувалося, що йде він у полон, до того горбка, на якому стояв злобно всміхнений Меншиков, хотілося бачити ті лицарські постаті, ті суворі Марсові обличчя, цей рівний, сталевий хід, в якому не слідно було ні втоми, ні приниження.
Нараз: «Стій!» - і відділ зупинився, - стояв, як мур.
Начальник і його ад'ютант повернулися лицем до своїх людей. «За честь Альбедільового відділу!» - крикнув перший. «Хай живе Швеція!» - відповів ад'ютант і, заки можна було зрозуміти, що вони хочуть зробити, кинулися на себе з рапірами.
За хвилину оба лежали на землі, а з їх синіх каптанів лилася кров.
Зчинився заколот. З горбка пустився московський відділ, але альбедільці вхопили своїх конаючих героїв, підняли їх високо на плечі і скорим кроком рушили до Дніпра.
Шведські батальйони замкнулися за ними і московська рота зупинилася безрадно.
«До запорожців! До запорожців!» - кликали альбедільці.
Мручко зі своїми людьми і з останками запорожців за той час, як шведи перечилися, чи здаватися їм, чи ні, засів які дві версти вище Переволочної й обкопався.
Від москалів ділив його неширокий, але доволі глибокий рукав Дніпра. Сиділи на острівці, вкритім густими корчами.
З того боку, звідки їх найлегше можна було взяти, викопали рів, за ровом висипали шанець, поробили фашини і за яку там годину-дві твердиня була готова.
«Не один москалик ноги задре, заки нас добуде», - потішалися.
«Чорта там добуде, - відповідав Мручко. - Під протекцією батька-Дніпра пішли ми. А все ж таки, хто з вас, братці, добре плавати вміє, скачи в воду і махай на другий берег. Гетьманові кожний чоловік пригодиться.»