Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр.

Дальше поширення впливу Центральної Ради на масову свідомість, громадсько-політичні організації України, спрямованого на досягнення широкої автономії у складі Росії, викликало різко негативну реакцію Тимчасового уряду. У цих складних умовах було вжито додаткових заходів до зміцнення позицій національно-державних сил. У виданому 10 червня 1917 р. Першому універсалі Центральної Ради проголошується верховенство її влади на терені України: "…Однині самі будемо творити наше життя". Був сформований виконавчий орган державної влади — Генеральний Секретаріат (уряд) автономної України на чолі з соціал-демократом В.Винниченком, висувалися вимоги створення власного законодавства й місцевих органів влади [108].

3 липня 1917 р. був оголошений Другий універсал Центральної Ради, де зазначалося, що вона визнає Всеросійські Установчі Збори, котрі повинні встановити автономію України, і не має наміру відокремлюватися від федеративної Росії. На підставі порозуміння з Тимчасовим урядом Центральна Рада поповнила свій склад за рахунок представників національних меншин, що проживали в Україні. Вони ж направили своїх репрезентантів до Малої Ради і Генерального Секретаріату.

Таким чином, усі верховні владні структури України із суто українських перетворювалися на органи захисту інтересів всього поліетнічного населення України. Щоправда, у серпні 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату", котра значно обмежувала права української автономії: Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду в Україні, а Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав, територія України зменшувалася до п'яти губерній [109].

Отже, потреби розбудови нового державного утворення на території України, нарощування його економічного та духовного потенціалу, захисту національно-територіальної автономії від великодержавних утисків Тимчасового уряду були першою найважливішою передумовою створення спецслужб України.

Другою важливою передумовою виникнення органів безпеки України за її автономії у складі Російської держави була необхідність охорони "революційного порядку", організації місцевої самооборони. Ця передумова реалізовувалась у межах суспільної самодіяльності українського військового руху в збройних силах Російської імперії (зауважимо, що під час світової війни до армійських лав потрапило до 2 млн. уродженців України). У травні 1917 р. відбувся 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд, що зібрав 700 делегатів від понад 1,5 млн. вояків-українців. З'їзд ухвалив резолюцію про необхідність створення українських частин у складі загальноросійських збройних сил, хоча в цілому форум військовиків стояв на позиціях автономії України. Головою українського військового руху з'їзд обрав члена УСДРП С.Петлюру. 5-10 червня 1917 р. у Києві відбувся 2-й Всеукраїнський військовий з'їзд за участю 2 тис. делегатів від 1 млн. 390 тис. українських військовослужбовців. Рішення цього форуму прискорили формування на фронтах українських військових осередків — клубів та комітетів [110].

Вже на параді українських вояків Київської залоги в березні 1917 р. було ухвалено рішення про фундацію Українського Військового Клубу ім. гетьмана Полуботка. За цим прикладом аналогічні організації українського вояцтва відкривалися в багатьох містах краю. Незабаром виникає перша українська військова частина — полк ім. гетьмана Б.Хмельницького. До серпня 1917 р. на фронті налічувалося вже 27 українізованих дивізій. В ході українізації збройних формувань особливо відзначився командир 34-го армійського корпусу генерал П.Скоропадський; його з'єднання перетворилося на 1-й Український корпус. На фоні загального розкладу російської армії українські частини, як помітив американський дипломат-розвідник Д.Дженкінс, відзначалися дисциплінованістю, боєздатністю, а їх особовий склад "з повагою вітає офіцерів і веде себе як солдати" [111].

Ще одним із суттєвих проявів українського військового самодіяльного руху стало виникнення інституту Вільного козацтва, започаткованого у квітні 1917 р. на Черкащині заможними селянами, що не потрапили за віком до лав регулярної армії. Метою Вільного козацтва була охорона громадського порядку й організація місцевої самооборони від деморалізованих втікачів з фронту. Ця організація швидко поширювалася по Україні, й до жовтня 1917 р. її чисельність досягала 60 тис. Козацтво проголосило себе територіальним військом і визнавало лише владу Центральної Ради. На з'їзді Вільного козацтва у Чигирині (жовтень 1917 р.) було обрано Генеральну Раду з 12 осіб і почесного отамана — генерала П.Скоропадського [112].