Український патріот з династії Габсбургів
- Автор: Терещенко Юрій, Осташко Тетяна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-058-1
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Український патріот з династії Габсбургів». Краткое содержание книги:
Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, М. Васильком, Є. Чикаленком, митрополитом А. Шептицьким та іншими українськими громадсько-політичними діячами проливає світло на маловідомі сторінки суспільно-політичного життя в Україні доби Першої світової війни та українських національно-визвольних змагань 1914–1921 рр. У книзі вміщено багатий ілюстративний матеріал.
Видання друге, доповнене.
Дещо наївним є переконання, висловлене ерцгерцогом, що «ставлення до українців стало раптово таким дружелюбним» саме тому, що він «виклав нашу справу усім високим та найвищим чиновникам до найменшої деталі — і тоді до них прийшов страх, що українців визнаватимуть і, нарешті, всі починають розуміти, яким важливим є це питання» (док. 34).
У наступних листах В. Габсбург укотре висловлює сподівання на позитивне для українців вирішення проблеми Східної Галичини, прихильність австрійського міністра графа Черніна, прем’єр-міністра графа Клама-Мартініца і близький кінець польського правління (док. 36–37).
Проте мусимо наголосити, що австро-угорські правлячі кола все ж таки надали перевагу австро-польському варіанту розв’язання проблеми Східної Галичини. Хоча у Бересті УНР й Австро-Угорщина підписали таємний додаток до мирної угоди про утворення українського коронного краю, однак австрійський парламент його не ратифікував, він навіть був денонсований на вимогу польської сторони.
Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, а також з іншими респондентами у цей період свідчить, що політична діяльність ерцгерцога визначалася двома найважливішими цілями та позначалась відповідними контактами. Перша, що ставила завдання досягнути введення українського коронного краю в Австро-Угорській імперії, обумовила його безпосереднє або опосередковане спілкування з Є. Олесницьким, К. Гужковським, М. Васильком, А. Шептицьким, К. Левицьким, Є. Петрушевичем, Ю. Романчуком та іншими галицькими діячами переважно консервативно-поміркованого спрямування. Друга, яка висувала на порядок денний питання державної самостійності України, вела В. Габсбурга до контактів з діячами самостійницького напряму — Союзу визволення України або близькими до них діячами, за висловом В. Липинського, з «гуртка нашого, довоєнного українських] самостійників європейського складу»39.
На хвилі революції
З розвитком національно-визвольного руху й цілком імовірною перспективою розпаду багатонаціональних імперій, монархічна ідея мала всі підстави трансформуватися в ту чи іншу національну форму свого конкретного втілення. Попри домінування соціалістичних ідей в українському національному русі, Україна після революції засвідчила цілком виразний потяг до тих суспільних інстинктів і тенденцій, які в її історичному минулому виявляли схильність «до забезпечення державного ладу монархічним принципом»40. Серед численних лозунгів багатотисячної української маніфестації в Києві 19 березня 1917 р., несподівано для тодішніх провідників національного руху, виділявся заклик «Хай живе самостійна Україна з гетьманом на чолі»41. Живучість гетьманської традиції змусила керівників новопосталого Вільного козацтва у 1917 р. шукати собі почесного отамана саме в особі нащадка гетьманського роду. І тому, коли внаслідок виявленого Центральною Радою безсилля, в Україні з новою силою почала поширюватись ідея поновлення гетьманату, найбільше прихильників отримала кандидатура Павла Скоропадського. Для консервативних кіл Великої України ця постать була привабливою ще й тим, що його рід був пов’язаний родинними відносинами майже з усіма магнатськими сім’ями Лівобережжя. Серед них були кн. Кочубеї, гр. Милорадовичі, Миклашевські, Марковичі, Тарновські, Апостоли, Закревські та ін. Постать представника квазімонархічного роду Скоропадських відсунула на задній план енергійного мецената й видавця щоденної «Ради» Є. Чикаленка та популярного серед самостійників М. Міхновського, які фігурували як кандидати в гетьмани42.
Пошуки втілення монархічного принципу в життя були характерними й для інших держав, які будувалися в той час на руїнах Російської імперії. Посол Фінляндії в Українській Державі Герман Гуммерус згадував, що в його країні з «фінською впертістю рухалися в обраному раніше напрямку. Нам потрібен був німецький король, навіть шурин імператора Вільгельма, — зауважував він, — незважаючи на те, що основи престолу Гогенцоллернів вже хиталися»43. 9 жовтня 1918 р. на засіданні Сенату Фрідріх-Карл, принц Гессенський, був проголошений королем Фінляндії[3].
3
Зрікся престолу 20 грудня цього ж року.