Мене називають Червоний

6. Я — Орхан

— Убили? — перепитав Кара.

Це був високий, вишуканий та трохи страшний Кара. Я ввійшов якраз тоді, коли дідусь сказав: «Убили». Потім він подивився на мене:

— А ти що тут робиш?

Але подивився дуже лагідно, не криючись від гостя, обняв мене, посадив собі на коліна, щоправда, тут-таки й із-садив.

— Поцілуй Карі ручку, — сказав він.

Я поцілував, і той уже зовсім не здавався страшним.

— Яке миле хлоп'я, — промовив Кара, цілуючи мене в щічки, — виросте мужнім, мов лев.

— Це Орхан. Йому шість років. У нас є ще старшенький, Шевкет, тому сім і він неабиякий упертюх.

— Я ходив на вулицю за Аксараєм. Тоді стояв мороз, і все довкола було вкрите снігом та льодом, але там нічого не змінилося.

— Змінюється все. Немає нічого вічного. Нічого, — сказав дідуньо й повернувся до мене: — А де твій брат?

— У майстра.

— A ти чому гут?

— Майстер назвав мене молодчиною і сказав, що можу йти.

— То ти прийшов сам? Старшому брату слід було тебе провести, — сказав дідусь і обернувся до Кари: — В мене є товариш-палітурник, і хлопчаки заходять до нього двічі на тиждень після шкільних занять з Корану.

— Ти, мабуть, як і дідуньо, любиш малювати? — запитав Кара.

Я мовчав.

— Ну гаразд, — звернувся до мене дідусь, — іди, ми ще побачимося сьогодні.

Там було так добре й від мангала йшло таке тепло, що мені зовсім не хотілося їх покидати. Я застиг, удихаючи випари фарби та клею. А ще запахло кавою.

— Малювати по-іншому — це значить дивитися на світ іншими очима. Через це й убили нещасного Заріфа. Його заставки були в старому стилі. Я не знаю напевне, чи він загинув, але те, що зник, — це очевидно. Зараз під керівництвом старшого майстра Османа художники розмальовують для падишаха «Сурнаме».[51] Роботу виконують удома, а Осман сидить у центральній майстерні. Я хотів би, щоб ти спершу пішов туди й подивився на все сам. Боюся, вони перегризлись між собою й вбили Заріфа. Я маю на увазі малярів, яким дав псевдоніми Осман: Келе6ека, Зейтіна, Лейлека[52]… Кожного з них ти застанеш удома…

Щоб зійти сходами вниз, доводилось повернутися назад до передпокою, але з кімнати, де спала Хайріє, почувся шум, і я зайшов туди. Звуки линули не від Хайріє, а від мами. Я побачив, що вона наполовину залізла в стінну шафу. Помітивши мене, мати зніяковіла:

— Де ти був?

Та вона знала, де я був. У стінній шафі була шпарина, крізь яку видно майстерню. А якщо відкрити двері майстерні, то можна побачити й передпокій га кімнату, де спить дідуньо.