Королівська дорога
- Автор: Мальро Андре
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Переводчик: Людмила Колодинська
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Королівська дорога». Краткое содержание книги:
— Чи вам доводилось подорожувати на візках?
— Звичайно. Більш того — я сам ними правив!
— Який вантаж вони можуть перевозити?
— В усякому разі, не дуже важкі речі...
— Ну, наприклад, каміння...
— Допустима вага — до шістдесяти кілограмів.
«Оскільки така вага визначена колоніальним законом, хоча той існує, по суті, лише на папері, доведеться відмовитись від візків, — міркував Клод, якого вже переслідував страх перед незнайомими джунглями. — І жодній людині не під силу нести на собі протягом місяця двохсоткілограмовий блок. Хіба що зможуть слони?»
— Кажете, слони, юначе. Я вам ось що скажу — це досить хитромудре питання. Люди вважають, що слон тендітний. Але це не так: слон зовсім не тендітний. Трудність полягає в тому, що тварина не любить ні нош, ні ремінців, бо вони лоскочуть її. Що ви робите, га?
— Я вас уважно слухаю.
Товстун добродушно поклав руку на плече Клода.
— Берете гуму з будь-якого автомобільного колеса і чіпляєте її, мов круглу серветку, на шию слона. Потім прив’язуєте до неї те, що вам потрібно... Це вже зовсім просто. Гума м’яка, розумієте?
— Чи можна добратися на слонах до Далекої Півночі, до Ангкора?
— На Далеку Північ?
— Так.
Товстун на хвилю замовк.
— Ви маєте на увазі Дангрек?
— Аж до Се-Муна.
— Біла людина, яка відважилась би на це без товариша, приречена на загибель.
— Чи можна десь роздобути слонів?
— Врешті-решт це справа ваша... По-перше, мені дивно, навіщо слони. Все одно ніщо не втримає тубільців од бажання податися саме туди. Ви наражаєтесь на небезпеку потрапити до рук нескорених меойців, а це вже не жарти. До того ж у найдальших селах тубільці заражені малярією (повіки голубі — ніби їх лупцювали кілька днів поспіль) і ні до чого не придатні. Не виключена можливість, що ви потрапите до рук поліції — ох, ті лягаві!.. Проте, гадаю, на сьогодні досить... Ви не хочете прогулятися? Ось шлюпка...
— Ні.
У голові Клода безперестану снували думки: «Виходить, гроші потрібні йому не для життя... Це факт. Тоді навіщо?» І не страх перед джунглями, а саме ця неприхильна, не позбавлена величі легенда, яка, в’їдаючись у мозок, була для Клода такою самою реальністю, як навколишня нічна пітьма. Звуки сирен, якими освітлені кораблі підкликали до себе човни, довго бриніли в насиченому вологою повітрі, аж поки їх поглинула індійська ніч. Його думки про Схід розчинялися в цій фантастичній і плинній атмосфері. Від теплого подиху вітру очі Клода зволожилися. Перкен уже видавався йому не просто диваком, а людиною-пристосуванцем. Як і всі ті, хто повстає проти світу, Клод інстинктивно шукав подібних до себе і прагнув, щоб вони були видатними; тут він зовсім не боявся, що обдурює самого себе. Якщо цей чоловік потребує грошей, які так і шурхотять у його розповідях, то, очевидно, зовсім не для того, аби колекціонувати тюльпани... Навіть капітан казав: «Зараз його цікавлять гроші...»
Та й начальник пошти прорік: «Європеєць, який спробує добратися туди сам, приречений...»
Європеєць, який спробує добратися туди сам, приречений...
О тій порі Перкен мусить бути в барі.
ІІ
Клодові довго не довелося його шукати — Перкен сидів за столиком, сплетеним з очерету, який офіціанти винесли на палубу; однією рукою він тримав келиха, що стояв на скатертині, другою сперся на борт і, здавалося, розглядав вогні, які мерехтіли в глибині порту.
Клод почувався незручно.
— Це моя остання пристань! — мовив Перкен, показуючи на вогні вільною рукою.
Освітлена лише з лівого боку вогнями пасажирського теплохода будівля порту бовваніла під уже чистим, усіяним зірками небом. Перкен різко обернувся до Клода, і той був уражений сумним виглядом його обличчя.
— За годину відпливаємо... Що означає для вас приїзд?
— Діяти, а не мріяти. А для вас?
Перкен махнув рукою, ніби хотів відбутись жестом, та все ж таки відповів:
— Марна трата часу...
Клод запитально подивився, однак Перкен заплющив очі.
«Погані справи, — подумав молодик, — проте спробуємо інакше».
— Чи доводилось вам бувати серед нескорених племен?
— Кажучи про марну трату часу, я не це мав на увазі. Навпаки.
Клод не відступав і запитав навмання:
— Що навпаки?
— Там я маю майже все.
— За винятком грошей. Хіба ні?
Якусь мить Перкен мовчки розглядав його, потім запитав:
— А хіба вони є там?
— Треба шукати!
— Можливо...
Клод завагався. Здалеку долинав урочистий церковний наспів, який раз у раз глушив клаксон якогось одинокого автомобіля.