Балтазар прибуває в понеділок
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Йосип Фельдштейн
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Балтазар прибуває в понеділок». Краткое содержание книги:
— Товаришу капрал, вставайте!
Детунату розплющив очі, каламутні, червоні, невиразні очі, - та одразу їх знову заплющив, провалившись у непробудний сон.
— Товаришу капрал, годі, вставайте!
І Пескулеті, вже роздратований, сильно потряс його за руку.
Детунату розплющив очі. Очі, які дивилися спочатку ніби з іншого світу. Потім вони висловили жах. Здавалося, Детунату лякав Сірник, який лише з йому відомої причини гавкав по-справжньому. Потім очі Детунату висловили здивування. Вираз великого здивування відбився на обличчі капрала. Він дивився на пса, дивився на Пескулеті, здивування не облишило очей і зблідлого стомленого обличчя. Нарешті він сперся на лікті, напівлежача й продовжуючи отупіло дивитися на Пескулеті.
— Що це вам стукнуло лягти тут, товаришу капрал? — спитав Пескулеті, мимоволі зачеплений здивованим стуманілим і розгубленим поглядом капрала. — Годі, вставайте, ходімо на заставу. Нас чекає товариш капітан і якийсь полковник, не знаю звідки.
Але Детунату ніяк не реагував. Дивився на Пескулеті, ніби не розумів ні слова з того, що той говорив. Лише за якусь мить спитав:
— Де в біса я знаходжусь?
— А чи не зустрілися ви вночі зі злою чаклункою й не очманіли?
— Ти хто такий?
— Як, ви мене не пізнаєте? Я Пескулеті. Он — Сірник, фельдмаршал. Ви справді не пізнаєте нас, товаришу капрал?
Детунату підняв долоню до чола, та при цьому жесті вдарив ліктем приклад автомата, ремінь якого був надітий на шию. Він здригнувся і ніжно взяв зброю обома руками за ствол і приклад, підняв її до очей. Дивився з великим здивуванням. Пескулеті здавалося, що Детунату лише тепер пізнав, що він носить черевики, що він одягнений у військове, інакше Кажучи, йому здалося, що лише тепер Детунату усвідомив себе.
— Товаришу капрал, ходімо на заставу, — ласкаво говорив йому Пескулеті.
Він не зрозумів, що відбувалося з Детунату, але відчув — тут щось не те.
— З ким ти розмовляєш? — спитав Детунату.
— Як із ким? З вами, адже нікого іншого тут немає.
Детунату дивився на нього довго-довго, з виразом страждання, потім, спираючися спиною на вал, заплющив очі.
Пескулеті зрозумів, що сам нічого не зможе зробити. Становище було занадто складне. Він вийняв сигнальний пістолет і вистрелив синьою ракетою.
В кабінеті, куди привели Детунату через кілька годин, крім полковника Іонашку, були ще полковник Кантемір, також із великого з’єднання, і один у цивільному, з ледь сивуватими скронями, який сидів трохи збоку біля столика,
Чоловік у цивільному, який щойно прибув, був майор Раду Менеїле із ради держбезпеки. Про його прибуття повідомив телефоном полковникові Кантеміру комендант прикордонного війська.
— Слухай, Детунату! Роль, яку ти намагаєшся грати, тобі не личить. Я тобі раджу, для твого ж добра, сказати правду.
Це говорив полковник Кантемір, який вів розслідування.
— Правду? — прошепотів Детунату нібито лише для себе. Подивився по черзі спершу на того, з ким говорив, потім на полковника Іонашку і, нарешті, на майора Менеїле, який з віддаленого кутка дивився у вікно, потім опустив очі вниз і більше не розкривав рота.
— Отже, ти не хочеш послухати моєї поради…
— Детунату — я. Так ви говорите. І на заставі якийсь товариш капітан називав мене так само, і прикордонники теж. Вони сказали, що моє ім’я Мирон. Тобто, я нібито Детунату Мирон, у мене нібито звання капрала. Велике диво! Якщо й ви це говорите, то, мабуть, я дійсно капрал Детунату Мирон. Але я себе таким не знаю.
— А ким ти себе знаєш? — спитав полковник Іонашку.
— Я себе ніяк не знаю. Не знаю, хто я такий. — Потім майже з відчаєм у голосі:— Та якщо я Детунату Мирон, чому я цього не пам’ятаю?
— Хто тобі може повірити, що ти не пам’ятаєш? Хто? — спитав полковник Кантемір. — Зрозумій, що немає ніякого сенсу вдавати блазня! Бо все одно не зможеш нас обдурити.
— А навіщо мені вас дурити? Я ж вас ніколи не бачив… Я вас не знаю…
— Тому, що ти знаєш, що ти повинен будеш відповідати за свої вчинки.
— Та на бога, що я зробив?
— Допоміг порушникові перейти кордон.
— Я?
— Ти! Ніс його на спині через смугу.
— Через яку смугу?
— Не грайся з — вогнем, чоловіче, хочеш, щоб ми повірили, ніби ти не уявляєш, що мовиться про зорану Смугу, яка відділяє нас від сусіднього кордону?
— Я ніс на спині когось?.. Не пам’ятаю, щоб ніс когось на спині.