Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

— Зрештою, з нами є Викрадач! — сказали гноми й рушили, ведучи поні (з усією належною обачністю) в напрямку світла. Дісталися до пагорба і скоро заглибилися в ліс. Почався підйом, але не видно було хоч якоїсь путящої стежки, що вела б до оселі чи садиби, і хоч як вони старалися, а в тій темнющій темноті, серед хащі таки робили чимало шелесту, хрускоту й лускоту, а ще більше чулося від них бурчання та прокльонів.

Зненацька з-поміж стовбурів, зовсім зблизька, сяйнуло їм у вічі червоне світло.

— Тепер хай вперед іде Викрадач, — сказали гноми.

— Ти, Більбо, піди й вивідай усе про те світло і для чого воно й чи немає там якої небезпеки, — сказав гобітові Торін. — Біжи хутенько і вертайся мерщій, коли все гаразд. Коли ж негаразд, вертайся, якщо зумієш! А як не зумієш, крикни двічі совою і раз пугукни пугачем, і ми зробимо, що в нашій спромозі.

І мусив Більбо негайно рушати вперед, не пояснивши навіть, що він не годен і разу крикнути хоч совою, хоч пугачем — так само, як і літати кажаном. Але гобіти принаймні можуть ходити тихо в лісі — тихо-тихо. Цим вони пишаються, і, як гноми пробивалися оце допіру через хащу, Більбо не раз та й не два пирхав, глузуючи з «гном'ячого гармидеру», — хоч я не думаю, щоб ми з вами завважили будь-що вітряної ночі, навіть коли б уся та кавалькада пройшла від нас за два кроки. А Більбо йшов так обачливо до червоного світла, що навряд чи й ласиця повела б вусиком на його ходу. Отож, звичайно, він і добувся прямісінько до вогню, — адже то був таки вогонь, — нікого не сполошивши. І ось що він побачив.

Троє здоровенних здоровил сиділи навколо здоровенного вогнища з букових колод. Бони смажили баранину на довгих дерев'яних рожнах, злизуючи жир, що стікав по пальцях. Пахло вельми смаковито. Ще напохваті в них стояло барило доброго питва, яке ті здоровила дудлили із жбанів. Але то були тролі. Навіть Більбо, тишко з гобітівського затишку, розпізнав їх: з великих, важких, мовби кам'яних, облич, з велетенського зросту, з незвичайно великих ніг, не кажучи вже про мову, що була далеко, далеко не така, яку можна почути в салонах.

— Баранина вчора, баранина сьогодні й, хай мене грім поб'є, коли й завтрашній день не пахне бараниною, — казав один із тролів.

— А давно, давненько не потрапляв нам на зуб хоч шматочок живої людятини, — вторував йому другий. — І якого тільки дідька тягнув нас Вільям у ці краї? Це мені така мука, а ще ж і питва нестає,— поскаржився він, штовхаючи ліктем лікоть Вільяма, що саме приклався до свого жбана.

Вільям похлинувся.

— Заткни пельку! — крикнув він, ледь відкашлявшись. — Чи ти думаєш, люди самі приходитимуть сюди, аби Том із Бертом брали й жерли їх? Відколи ми спустилися з гір, ви вдвох уже півтора села згамали. Скільки вам ще треба? І чи не бувало у нас таких днів, коли ви раденько сказали б: «Дякуємо, Білле!» — за гарний шмат баранини з долини, отакої ось баранини?