Сестра моєї самотності

Іноді тобі кортіло чесно розповісти Станіславу про всю цю, тобою затіяну гру в підкидного із «служителями муз» і прислужниками влади. Та відчувала: то буде непоправною помилкою. Станіслав — не спільник у грі міченими картами. Має бути поза підозрами. Вдавати, нібито увесь цей парастас з Парнасом тільки твоя самодіяльність, інакше…

А що — інакше? Що в країні, керованій канонізованими за життя компартійними святими, муміфікованими напівживими вождями, яких тримає на цьому світі лише генеральна лінія рідної Комуністичної партії, може бути інакше?! Вовчики-братчики! Допоки світу, гора буде горою, а підніжжя — підніжжям, аби ви полускали від почуття несправедливості! Союз нерушимий був і пребуде у віках, а з ним і партія комуністична і найсправедливіший у світі радянський лад! І це ми всі побачили на власні очі: попустило трохи в шістдесяті, відлигою війнуло, а тут — гоп-стоп і всім, хто з дурної голови повірив у свободу слова, знов позатуляли роти, а декому й назавжди! Самого Гончара «в рознос пустили». І за що? Тільки за те, що роман негласно забороненим словом «Собор» назвав та покритикував низову владу, яка давню козацьку церкву на склад перетворила. Ото був переполох! А далі й попритихали, як миші…

О, Олександро, ти відчула: у цій переляканій тиші мусить прозвучати на повну силу твій голос. Твоє ім’я. Але як? Сісти за роман — все одно, що замурувати себе у притворі чернечому, позбавити всіх, таких довгожданих радощів життя! Та й навряд щось путнє вийде із цієї марудної затії. Інша справа — сценарії для фільмів або… Так! П’єси! Ти що, дурніша за тих, хто клепає їх лівою ногою, а тоді просить тебе «рекомендувати» театрам?!

Три дні ти, обклавшись книжками, вивчала рівень сучасної вітчизняної драматургії, переймала досвід, пізнаючи секрети перевтілення нудного тексту у жваве сценічне дійство. Нічого страшного, тим більше для тебе неможливого. Отож ще три дні знадобилося, щоб накидати майже шекспірівську трагедію на кшталт «Премії» якогось Гельмана чи Тельмана з Москви, яка недавно зробила фурор у театральному світі. Тільки в тебе не робітники від квартальної премії, а відомий професор відмовлявся від Державної на користь молодого колективу вчених, які щось там винайшли, а він той винахід собі присвоїв, але, на щастя, заговорила в ньому вчасно совість комуніста і змусила «согрішившого» публічно покаятись. Отака тема й ідея. А далі — пішло-поїхало. Буквально за місяць уся ця високоідейна «трахомудія», звичайно, творчо допрацьована режисером-постановником, уже йшла на сцені провідного столичного театру, збираючи організовані парткомами вищих навчальних закладів переаншлаги. А ти, о, Олександро, як то кажуть, на другий день після прем’єри спектаклю прокинулася знаменитою. Небавом п’єса разом зі славою покотилася по Україні — естафету перехопили периферійні театри.