Історія війни козаків проти Польщі

Ця поміркованість Хмельницького в такому становищі, коли перевага була за ним, здивувала всіх; проте вона не була позбавлена підступності, бо хоч, з одного боку, неначебто він стримав свої переможні дії, щоб не проливати крові і тим легше знову заслужити королівську ласку, то, з другого боку, він виявляв свою могутність перед поляками, щоб вирвати у них те, чого вони, мабуть, не дали б при виявленні звичайних ознак підданства.

Отож, вступивши до Білої Церкви, він притих, а тим часом Кривоніс, другий козацький ватажок, людина низького походження, але смілива і стра- /87/ шенно жорстока, пустошив Русь та Поділля.{43} Хмельницький вдавав, що засуджує оті дії Кривоноса, та обіцяв видати його в руки поляків, а також ще п’ятьох ватажків повсталих селян; але цим він лише замилював очі полякам, щоб захопити фортецю Бар, як він це і зробив.

Князь Ієремія Михайло Вишневецький вирушив із-за Дніпра на прикордоння Русі з кількома загонами, до яких приєдналися загони київського воєводи Януша Тишкевича і полк гвардії покійного короля під командуванням литовського польного гетьмана. [92] Осінського;{44} вони дали відсіч Кривоносові та на деякий час затримали його просування, інакше Кривоніс був би вдерся всередину королівства разом з цією юрбою руських, яких було щонайменше сто тисяч. Інші численні загони, а також, посполите рушення прикордонної шляхти створили нове військо, що вирушило проти козаків та повсталих селян, зро- бивши вдруге безуспішну спробу домовитися з їхні- ми керівниками. /88/

Річ Посполита Польська відчула при цій нагоді дошкульніше, ніж досі, втрату, якої вона зазнала з смертю короля, бо не було нікого досить аворитетного, щоб командувати такою кількістю вельмож-вояків, які були в цьому війську і не хотіли ніяк коритися один одному. Розбіжність думок і незгоди так поширились у війську, що найрозсудливіші пропонували, зважаючи на такий стан речей, рішуче уникати бою; за їхніми порадами ухвалено відступати табором і розташуватися під Костянтиновом. Проте накази дуже погано доходили до війська, і коли деякі загони почали готуватися до відступу в околиці Пилявців, то /89/ інші, не чекаючи своєї черги, починали марш, випередивши тих перших; це замішання збільшилось у нічній темряві, передалося заднім та спричинило панічний страх у всьому війську; страх охопив навіть найхоробріших, бо не можна було відразу пояснити людям причину втечі деяких загонів та загального безладдя. Це забезпечило б Хмельницькому цілковиту перемогу, коли б він відав, що діється серед поляків. Він зовсім погано знав, що діється, і вважав втечу за стратегічний хід поляків та не міг повірити тим, хто йому доповідав про справжнє становище. Отож, замість переслідувати втіка- чів швидко, він переслідував їх повільно, з великою осторогою. Дізнавшись, нарешті, правди, він з опу- щеною головою повернув на /90/ Львів, місто досить важливе своєю торгівлею, переважно зі Сходом, і не дуже укріплене, що на той час було позбавлене харчів і здатних до оборони людей. Там залишився тільки старий офіцер Арцішевський, який довго слу- жив у чужинців та командував голландськими військами в Бразілії;{45} йому казали сподіватися на шви- дку допомогу з Малопольщі.{46} Мешканці Львова під проводом цього офіцера чинили досить завзятий опір протягом кількох днів; коли ж замок залишили його оборонці, а обложники зайняли його, мешканці, не маючи жодної надії триматися далі проти тристатисячного війська,{47} яке стояло навколо міста, і відчуваючи все більше голод, відкупилися й усунули ворога з-під мурів міста за допомогою значної суми.

Козаки, залишивши Львів, подалися під Замостя, місто, укріплене новітнім способом Яном Замойським, великим гетьманом і великим канцлером Польщі за часів Сігізмунда, батька двох останніх королів; це місто було на той час єдиним захистком руської шляхти,[93] вигнаної з своїх земель повсталими селянами.

Оскільки в цьому місті знаходилася значна частина шляхти з Белзького та Сандомирського воєводств, а також тисяча п’ятсот солдатів, приведених з Пруссії поморським воєводою Людвіком Вейгером, то всі зусилля козаків та повсталих селян [оволодіти фортецею], вжиті протягом місяця, були марні. Отже, втративши тут багато людей вони відступили вглиб Русі. Не слід на цьому місці промовчати про допомогу Речі Посполитій від вельми християнського короля, [94] який незважаючи на те, що полум’я громадянської війни почало загоратися у Франції,{48} дозволив, щоб /91/ вісімсот рекрутів, найнятих його коштом полковником Криштофом Пшиємським, який командував польським полком у французькому війську у Фландрії, приєдналися на чолі з цим полковником до польського війська і Пшиємський створив з цих рекрутів хороший полк.

Хмельницький відступив зі своїми загонами на зимові квартири, а деякі знатніші польські магнати розпочали від імені Речі Посполитої переговори з ним; проте від нього вони чули лише сповнені гордощів відповіді, бо успіхи останньої кампанії зробили його ще зухвалішим, ніж раніш, до тої міри, що посли з великими труднощами намовили його погодитися на кількамісячне перемир’я.

З тієї й іншої сторони невдовзі до закінчення перемир’я розпочалися перші прояви нової війни. Повстанські загони зачіпали поляків у різних місцях, але вони поплатилися за свою агресивність: їх майже всюди побив белзький каштелян Андрій Фірлєй /92/ і кам’янецький каштелян Станіслав Лянцкоронський, між якими новий король Ян Казімір негайно після свого обрання поділив команду над військом. Козацькі загони, між іншим, зазнали чималих поразок під Звягелем, Острополем, Баром та в інших місцях, які поляки відібрали у повстанців, перерізав- ши значну кількість їх і забравши дуже багато здобичі.