Магам можна все
- Автор: Дяченко Марина та Сергій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4476-1
- Переводчик: Яків Житін
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Магам можна все». Краткое содержание книги:
А за півгодини на потріскану землю падає дощ.
Мільйон років тому (початок цитати)
Вільних квартир було багато, бабусі з картонними плакатами просто-таки кидались на новоприбулих, обіцяючи їм усі зручності за сміховинну плату; Стас залишив Юлю з Аліком на лавочці в оточенні валіз, а сам пішов вибирати квартиру і вибрав години через три. Повернувся задоволений і заклопотаний, у супроводі енергійної тітки-маклерки; маклерка рвалася допомагати, спробувала відібрати в Аліка його рюкзачок, та син відборонив своє право чоловіка тягати важке, і тоді маклерка підхопила поліетиленову сумочку з кухлями, кип’ятильником і залишками дорожньої їжі.
Плелись хвилин п’ятнадцять.
Вузька вуличка серпантином вилася в гору — опівдні сонце затопило її всю, і маленькі тіні під парканами геть-чисто були окуповані потомленими собаками. Поряд була пошта, і зовсім поряд — п’ять хвилин крутого спуску — виявився вхід у парк.
Квартирка, схоже, багато років стояла без господаря. Тим краще, сказала тітка-маклерка. Не стануть набридати хазяї, проситися на кухню борщ зварити, проситись до ванної душ прийняти… Хоча який тут душ. Воду в чайнику грієш — і до лійки; утім, навіщо вам душ, ви начеб на море приїхали?
Та й справді…
Аліку, здається, сподобалось. Він миттю познайомився з сусідськими хлопчаками, і вже за півгодини Юля могла бачити, як її син скочується з крутого схилу на чиємусь самокаті — з підшипниками замість коліс. Плодові дерева, що росли в сусідньому дворі, виявилися семирічному хлопчику по коліно — ось яка крута була вулиця; зовсім поряд — здається, тільки простягни руку — підморгували з гілок абрикоси, сливи, яблука.
Юля відійшла од вікна, постояла над розкритою валізою. Квартирка не подобалась — тут пахло чи то комірчиною, чи то поганим готелем; навіть чиста постіль, видобута з постільної тумби, здалася надто вже чужою.
— Де б ти хотіла повечеряти? — спитав Стас.
Вона не знала. Вона взагалі не хотіла вечеряти. Вона так утомилась — довга дорога, жара, дожидання, — що із задоволенням упала б на ліжко й заплющила очі бодай на годину…
— Влаштуймо святкову вечерю, — сказав Стас. — Знайдемо якийсь пристойний ресторан…
Вона насилу всміхнулася.
Стас був спокійний і певний себе. Він свій обов’язок виконав — містечко за вікнами, квартира — ось вона, і навіть не дуже дорого. Хазяїна ми не побачимо три тижні, каструлі на плиті, чайник електричний, вікна виходять на схід, і, якщо добре висунутись, можна навіть побачити краєчок моря.
— Заморилась?
За вікном кричали хлопчаки. Хтось уже ревів — не Алік, дякувати Богу, не Алік; Юля кинулася до вікна, але Стас утримав її:
— Самі розберуться…
Піймав її за руку. Пригорнув до себе; від Стаса пахло домом. Розкошуючи в цьому запаху, Юля притислась обличчям до твердого, надійного, обтягнутого чистою футболкою плеча. Утома осіла, мов сніговик, підтанувши.
— Поклич малого… Його теж треба перевдягнути…
— Аліку! — Юлі ніяково було кричати на всю вулицю, тому крик вийшов ні те ні се — не нахабний, та й не делікатний. — Ходімо вечеряти!
Вони знайшли кафе — звичайне, яких багато. Із динаміка лився солодкавий попсовий потік — «люблю-не люблю, любиш-не любиш»; у маленькому фонтані навіщось мокли пластмасові квіти. Юля одразу й назавжди забула, що вони їли і яке вино пили, — через утому вся вечеря здавалась їй змазаною, ніби недбалий відбиток пальця на мутному склі…
Тільки в парку — після вечері вони пішли прогулятись — вона нарешті отямилась. Тільки в парку змогла нарешті зрадіти; на вечірньому небі темніли брили магнолій, лежало під зірками нерухоме озеро, по якому двома привидами линули мовчазні лебеді. У залізній клітці ув’язненим росло нещасне дерево араукарія; ліхтарі не горіли, та страху не було. По темних алеях бродили щасливі, іноді підпилі люди з ліхтариками, і перед кожною компанією повзла по землі біла пляма світла…
У темряві Алік знайшов світлячка. Довго милувався теплим вогником на долоні, міркував, як візьме світлячка з собою, до міста, й покаже в школі дітям; потім, бажаючи роздивитися кузьку ще краще, навів на неї промінь свого ліхтаря — і, на секунду розгубившись, поспішив віднести світлячка у кущі. Ще й руку довго витирав об штани; Юля сміялась. Це ж треба, такий милий вогник у темряві — і така бридка комашка при світлі…
Потім вони повернулися до найманої квартирки, поклали Аліка спати й довго стояли на балконі, слухаючи віддалений шум моря, поклавши голови одне одному на плечі, як коні.
* * *Юля провела пальцем по борозенці ключа — він тут засувався в замок якось дивно, догори дригом — і з третьої спроби відімкнула голі, не оббиті дерматином двері.