Мідний король [Медный король - ru]

Він бачив ліс, схожий на лабіринт із багатьох кімнат. Гілки утворювали склепіння, а стовбури й ліани, чагарник із м’ясистим листям був непролазний, як стіни. Людина, не знаючи лісу, губилася в ньому за хвилину, але Розвіяр у своїх споминах був жителем цього дому і знав його як свою долоню.

Увечері під склепінням загорялися світляки: блідо-голубі, зеленкуваті, матово-білі. Кожен листок відкидав тіні за числом вогнів. У мислях своїх Розвіяр лежав на березі крихітного озерця й дивився на світлячка, який завис на павутинці. Світлячок був самкою, готувався відкласти яйця і тому повільно міняв колір — від зеленого до рожевого, через багато опалових відтінків.

Море говорило водою та вітром, скрипом снастей, ударами весел. Розвіяр, бувало, так занурювався в мрії, що тільки грубий штурхан міг повернути його до реальності. Він веслував і їв, лежав у смердючому трюмі, погойдуючись у гамаку і слухаючи хропіння; він подумки піднімався по двох камінних сходинках, проходив через прохолодні сіни, відчиняв двері. Бувало, що будинок порожнів, тільки загорнутий у ганчірочку чавунок стояв на столі, запрошуючи пообідати. А траплялося, що його зустрічали батько, чи мати, чи бабця, чи всі разом; а ще бувало, приходила з дядькової половини двоюрідна сестра — руда, як білка…

Інколи Розвіяру ставало недобре, його морозило, і крутилась вечеря в животі. Тоді йому ввижались язики полум’я і чорний дим: горів дім і горіло все село, а хто їх підпалив, Розвіяр не міг згадати. З переляку він кинувся в ліс і там бродив багато днів, харчуючись равликами, грибами та ягодами, поки його не підібрали проїжджі чужі люди й не продали, за кілька місяців, хазяїну Аглю…

Де це було? Що за ліс? Де шукати батька, якщо він уцілів, і дядька, якщо його не вбили?

Тим часом «Луска», швидка і легка галера, бігла все далі й далі на захід. Усе частіше набігали хмари, ночі ставали прохолодніїпими. Розвіяр потроху зцілявся від задумливості: тепер він більше розмірковував, аніж мріяв.

Його долоні вкрилися жорсткими, мов дерево, мозолями. Він потроху став водитися з іншими веслярами — не дружив, звісно, але і не уникав, як спершу. Виявилося, що сидіти в гурті з іншими, слухати розмови, часом докидати слово й сміятися разом з усіма — не тільки весело, але й дуже корисно. Ці люди знали більше, ніж звичайно казали, але Розвіяр навчився з малесеньких обмовок добудовувати невисловлене.

Половина гребців давно плавала з Арві та Лу. Друга прийшла на галеру тільки на цей рейс. Усі були вільні, за домовою. Усі лишилися задоволені оплатою рейсу, і тільки двоє збирались зійти з «Луски» в порту Фер. Галера побувала в «небезпечному ділі» — про нього згадували з гордістю, але вголос не розмовляли, а запитувати навпростець Розвіяр не наважувався. Його чомусь уважали за раба. Розвіяр не поспішав нікому доводити зворотне.