Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Технологія дуже проста. Зовнішній вигляд — нейтрально-святковий, обов’язково по дорозі в ресторан на клумбах зриваються квіти. До залу входимо впевнено, усміхаючись, потискаючи руки всім чоловікам, які зустрічаються, як добрим знайомим. Важливий момент: треба ввійти до зали, коли молоде подружжя сидить за столом, щоб якомога більше людей вас бачило. Букет дарується нареченій, бажано при цьому поцілувати її легенько в щоку, а нареченого потрібно привітати, щиро обійнявши, як давнього друга, і поплескати по плечу. Ні в якому разі у цілях конспірації не можна називати власне ім’я, навіть якщо і наречений, і наречена просто вистрибують із весільних вбрань від бажання познайомитись — саме у цей момент усі мають зрозуміти, що насправді ви — їхні давні друзі. Родичі з боку нареченого думатимуть, що вас запросили з боку нареченої — і навпаки. Не соромтесь випити посеред залу «по штрафній», це зближує. Навіть якщо вас потім битимуть, то за все загалом. Отож почувайте себе легко і спокійно і не забувайте, для чого прийшли: поки ніхто нічого не підозрює, сміливо сідайте за стіл і їжте-пийте в три горла, азартно вступайте в бесіди з сусідами на політичні теми, вигукуйте тости, тобто поводьтеся природно. Із суворим виразом обличчя, міцно стиснутими кулаками і питанням «Як дівоче прізвище нареченої?» її батько до вас підійде не раніше, ніж за півгодини. Та і за цей короткий відрізок часу ми з Юрієм Юрійовичем примудрялися налаштувати проти себе майже всю чоловічу половину весілля. Моя дівчина досить симпатична і безпосередня. Відомо, що на весіллі на будь-яку жіночу безпосередність чоловіки реагують, як пси на тічку в суки. У такому стані вони напрочуд агресивні й нанівець позбавлені почуття гумору. За Ларисою на кожному весіллі ходило не менше трьох кавалерів, не рахуючи старшого дружку, як правило, якогось здоровенного тупого лобуря. Претензії та бійка можуть виникнути з будь-якого дрібного приводу. Наприклад, одного разу, тільки-но сівши за стіл, я дунув у тарілку — там сиділа муха. Мені поставили у провину неповагу до весілля, мовляв, що ж ти, собако, в тарілку плюєш? Зрозуміло, що пояснювати щось людям у такому збудженому стані — річ безперспективна. Тому, після всіх правильно виконаних дій, нашим останнім та найголовнішім із Юрієм Юрійовичем завданням було швидко і непомітно зникнути. Нас жодного разу так і не побили, хоча, чесно кажучи, було за що. На «другий день» Ларису, як правило, довго розпитували, що за два таких нахабних хлопця приходили вчора? Вона розгублено розводила руками і казала, що сама вперше нас бачила.