Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

– То що тут робитимеш, чим займатимешся? – провадив стандартне опитування Ренжер.

– Відкрию бар! – сам себе дивуючи, відповів гусак. Втрачати йому вже було нічого – пан або пропав. – Так, так! Бар на березі океану! Для усього Асатігу! Сам я маю скромний музичний талант, тож у барі щовечора буде жива музика – побачите! І назва вже є – «Салун Білого Коня»!

Сем довго не думав, зробив кілька фотографій Антуана (у профіль і анфас), зняв відбитки його лап і видав дозвіл на поселення і ведення бізнесу. Антуановому щастю не було меж. Серце, здавалося, билося гучніше від шуму океану, в голові гуло від планів на майбутнє. Він вийшов із Ренжерового офісу й почалапав прогулятись берегом у променях заходу сонця. Голова гусакова йшла обертом від переживань, під крилом він міцно тримав такі бажані важливі папери, і життя попереду видавалось прекрасним. На гнівно гуркітливий океан опускалось покривало ночі.

Прокинувшись рано-вранці під своїм оплаченим наперед кущиком, щойно легалізований волею долі гусак одразу ж узявся до діла. Він піднявся високо в небо і полетів кружляти над островом, вибираючи потенційне місце для майбутнього бару. Ліниві морди копитних і круглі очі пернатих слідкували за його дивними маневрами, нічого не тямлячи. Антуан намотував кола, доки нарешті не переконався, що зробив правильний вибір. На маківці острова височіла одинока розлога дюна, з якої видно було і океан, і затоку. Ця дюна – місце майбутнього «Салуну Білого Коня»…

На диво справи в Антуана пішли швидко і злагоджено: кожен мешканець Асатігу хотів докласти лапу чи копито до будівництва нового істеблішменту. Коні, хоч і були ліниві й розбалувані увагою туристів, натягнули з усіх усюд старі уламки яхт і кораблів, які виносили на берег океанські шторми (вони розраховували на майбутні знижки у барі). Бобер-будівельник збив їх до купи, поскручував канатами і вибудував на вершечку дюни терасоподібну споруду. Усе це здійснювалося під керівництвом чорноголового Нирка-архітектора. За молодості Нирок мандрував світами і відвідав неймовірну кількість барів, зокрема на Карибах. Його проект заінтригував Антуана, який барів, крім канадійських, багато в своєму житті не бачив, але любив екзотику.

За кілька місяців, великою мірою завдяки порадам офіційного на той момент радника Нирка, «Салун Білого Коня» було відкрито. Антуан дуже пишався своїм досягненням і статусом власника бару, яким його нагородив Ренжер Сем. Бар таки мав екзотичний вигляд – уламки кораблів, щогл, шматки канатів прикрашали стіни, стільці й столи були зроблені зі старих барил, стійка бару – у формі перекинутої шлюпки. Наплив публіки не спадав, Антуанові доводилось працювати майже цілодобово. Час було летіти по Жаклін, яка могла б допомагати на кухні і тим самим сприяти бізнесові.