Червоногрудка

Мьоллер говорив це без іронії. Це була одна з тих особливостей, які Харрі цінував у своєму начальнику.

Мьоллер сів інакше — тепер його коліна впиралися в стіл. Харрі відкинувся назад, щоб дістати з кишені штанів зім’яту пачку сигарет «Кемел», і запитально поглянув на Мьоллера. Той кивнув і підсунув до нього одну з переповнених попільничок.

— На мене покладається відповідальність за безпеку під’їздів до Ґардермуєна. Адже крім президента приїжджає ще Барак…

— Барак?

— Ехуд Барак. Прем’єр-міністр Ізраїлю.

— Ага. Отже, в Осло намічаються чергові історичні перемовини?

Мьоллер недовірливо поглянув на синю хмарку диму, що здіймалася під стелю.

— Тільки не треба мені казати, ніби ти нічого про це не знаєш, Харрі, а то я все більше за тебе хвилююся. Адже ця новина вже цілий тиждень не сходить з газетних передовиць.

Харрі знизав плечима:

— Погано працюють розповсюджувачі газет. Це через них я перебуваю в інформаційному вакуумі. Особливо що стосується суспільного життя. — Харрі зробив обережний ковток, та кава була надто гаряча, і він відставив чашку подалі. — І любовних скандалів.

— Он як? — Мьоллер подивився на Харрі так, що з виразу його обличчя неможливо було визначити, сподобалася йому ця остання фраза чи ні. — Ясно. По-твоєму, це круто, якщо чоловікові за тридцять, він знає біографію всіх учасників гри «Останній герой», але не може назвати жодного члена уряду. Не кажучи вже про президента Ізраїлю.

— Прем’єр-міністра.

— Ти хоч розумієш, про що я кажу?

В очах Мьоллера блиснув ледь затамований смішок. А не засміятися було дуже важко. Як, утім, було важко не полюбити цього дивакуватого хлопця з великими вухами, що сторчма стирчали на лисому черепі, як два яскраві крила у метелика. Навіть попри те що з Харрі Мьоллер мав більше проблем, ніж з усіма іншими. Та хоча Мьоллер став начальником відділку поліції зовсім недавно, першу заповідь чиновника з кар’єрними пориваннями він уже встиг засвоїти. Заповідь була така: «Не відкривай тилу свого». Тому, коли Мьоллер відкашлювався перед тим, як поставити чергове питання, що його хвилювало, він спочатку насуплювався, щоб показати Харрі: він хвилюється за нього з професійних причин, і аж ніяк не з особистих.

— Харрі, я чув, ти все товчешся в «Скрьодері»?

— Менше, ніж раніше, шефе. Я дивлюся там телевізор. Там чудовий екран.

— Але ти там сидиш?

— їм би не сподобалося, якби я стояв.

— Гаразд, проїхали. Ти, як і раніше, випиваєш?

— Мінімально.

— Що значить мінімально?

— Якби я пив менше, мене б просто викинули з ресторану.

Цього разу Мьоллер не стримався і засміявся.

— Мені треба три офіцери зв’язку, — нарешті сказав він. — Щоб управляти роботою десятка співробітників різних поліцейських округів фюльке[4] Акерсхус. Плюс два кадети випускного курсу Поліцейської академії. І я вирішив, що найбільше підійдуть Том Волер…

Волер. Расист, мішок лайна і неприкритий кар’єрист, який скоро покаже себе у всій своїй красі. Харрі багато чув про методи роботи Волера — яскраві приклади всіх тих пороків поліцейських, про які йде недобра слава серед людей. Тож у цього Волера їх було ще більше. Але одного заперечити було не можна: Волер, на жаль, був зовсім не дурень. Як слідчий він досяг таких надзвичайних результатів, що навіть Харрі довелося визнати — Волер справді заслужив на підвищення.