Одного разу…
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-6918-0, 978-966-14-7572-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Одного разу…». Краткое содержание книги:
Одного разу нам усім хочеться повірити в диво.
Приміряти на себе бодай одну його пір’їнку.
Можливо, ця книга – ота пір’їнка.
Як це трапилось. Зараз поясню…
…одного разу на загальній «лєтучці» було вирішено написати матеріал про головного редактора першого і єдиного на той час жіночого журналу. Назвемо його літерою «Н».
«Н» я не читала ніколи! Бачила розкішні обкладинки й виноси з такими запитаннями: «Як стати коханою?» або «Як подолати ревнощі?» Бр-р-р-р…
Ну, уявіть собі людину жіночої статі, зовсім не зациклену на цій своїй «статі», яку з дитинства хвилюють думки про устрій Всесвіту, – чи стане вона обтяжувати себе такими дрібними запитаннями? Але хіба хочеш, якщо мусиш? Помила голову й пішла.
…Редакція розкішного видання (і це мене здивувало) розташувалася на околиці міста. Складна система перепусток, скляні двері, коридори з фотографіями зірок на стінах, панянки на високих підборах. Ось вони – «ТАКІ БАБИ», про яких говорила моя колишня колега з радіо.
Поки чекала редакторку, роздивлялася: за комп’ютерами сидять досить симпатичні пані, вистукують щось – мабуть, про те саме: як подолати ревнощі…
Пахне парфумами й трохи ковбасою, адже щойно закінчилася обідня перерва.
Люб’язно поговорила з редакторкою та Ірою, її заступницею. Іра каже, що читає мої шпальти. Мені приємно. У відповідь кажу, що «Н» – мій улюблений журнал.
Звідки мені було знати, що невдовзі він дійсно стане «моїм» на кілька років?…
Звісно, після нашої «м’ясорубки», все побачене в «Н» видається галявинкою, на якій мирно випасаються ось такі чудові молоді жінки, дихаючи «парфумами й туманами». І трохи – бутербродами з ковбасою…
Інтерв’ю я взяла, його надрукували в нашій газеті.
…а потім прийшов карієс! Тобто – безробіття.
Не пам’ятаю, чи я казала, що наша газета була опозиційна? На стінах, по обидва боки коридору редакції висіли карикатури на діючий уряд. Дуже кумедні! Але розігнали нас нібито зовсім і не за це. Спіймалися ми на іншому: на правді, яка ще не стала загальновідомою. Трохи поясню: нишпорка-кореспондент зі спортивного відділу повідомив, що одного футболіста, гордість нашої футбольної команди, «продали за кордон». Було написано куди саме і за скільки. За «наклеп» (який невдовзі було оприлюднено, як чистісіньку правду) нам присудили такий величезний штраф, від якого засновники збанкрутували, а ми лишилися «на вулиці». За інерцією журналісти ще кілька місяців ходили на роботу, «ганяли чаї» чи щось міцніше, бренькали на гітарі, юрмилися в «курилках», виголошували якісь гасла, мовляв, «ми ще покажемо!», «нас не переможеш!» і намагалися не думати про завтрашній день…
Але він все ж настав.
Зібравши нас на останні збори, головний редактор попросив вибачення у громади, жіноча частина якої похлюпала носами, а чоловіча – стиснула кулаки. Редактор доповів, що йому пощастило вибити грошову компенсацію за місяці вимушеного простою і зараз нам її видадуть у касі. До речі, два останніх фактори – вибачення і гроші – дуже підняли рейтинг нашого керівництва в наших очах (потім багато хто з колег працювали під їхнім керівництвом і далі). Адже буває, що журналістів викидають на вулицю просто так, без усяких пояснень, а тим паче – грошової компенсації.
Ми обмінялися телефонами, поплакали, чоловіки – напилися. Охорона запломбувала кабінети.
Так 150 людей лишилися на вулиці. Для кожного це означало, що нині він має… 149 конкурентів, котрі кинуться по всіх редакціях міста в пошуках роботи.
…починалося неймовірно спекотне літо. У чоловіка була зламана нога – одночасно в двох місцях, доньку треба було вивозити кудись на відпочинок, а я сиділа вдома й вирішувала питання: що робити? Тоді я ще гадки не мала про розсилку «резюме», як це робили інші нормальні люди. Дві-три статті я продала в якусь газетку. Отримала по 15 гривень…
(Розповідь про те, як я два тижні слухняно ходила на телебачення – варто пропустити. Мені нудно писати про це. Там я побачила справжніх небожителів, отруєних червоним оком камери. Відтоді люблю і шаную тих, хто не піддався гіпнозу масової любові, яка минає, щойно тебе виганяють з ефіру. Таких багато. Можливо, пізніше вони з’являться в моїх розповідях… Одне слово, я побачила там дикий бедлам із вічним запитанням: «Що знімаємо сьогодні ввечері?» Швидше за все, я потрапила «не туди», не в ту команду… Попри це, все пов’язане із візуалізацією думок приваблює мене й досі.)
…одного разу я практично впала у відчай, тобто розслабилась і плюнула на небожителів з височезної споруди телецентру, що в народі зветься олівцем і, як каже моя подруга, дитяча письменниця Леся Воронина, «відпустила ситуацію». Як тільки це сталося – у квартирі пролунав дзвінок.