Пригода на п'ятому горизонті
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: «Промінь»
- ISBN: 5-7775-0158-3
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Пригода на п'ятому горизонті». Краткое содержание книги:
— Що сталося, синку? — долинає з намету. — Заспокойся! Я ж ось, поряд.
— Де ти був? — хлопчик аж захлинається. І враз перед очима виник мій батько під руку з чужою жінкою — гарною і значно молодшою від нього. Вона прямо повисла на батьковій руці. Дитяче око, а мені було тоді дванадцять, вловило якусь несумісність у тій парі; мабуть, причина в довгому білявому волоссі жінки. У нас у всіх чорне — і в мами, і в мене, і особливо у сестри, а в тієї чужої, що йшла з нашим батьком, волосся, як проміння. Але я збагнула те вже пізніше. Тоді ж мені було важко дихати, я йшла їм назустріч і ми обов'язково мали зустрітись. Батько помітив мене, коли я вже була за кілька кроків. Рука, на якій повисла жінка, здригнулась, але тільки на мить. Він швидко опанував себе. Кінчики його чорних вусів шарпнулися в лагідній посмішці, і він, обережно вивільнившись від жінки. простяг до мене руки.
— Донечко! — Раптом посмішка змінилася заклопотаністю. — Що з тобою? Ти бліда…
Мені стало млосно. Хитався асфальт. Я ледь устояла на ногах.
Більше нічого не пам'ятаю з тієї зустрічі — тільки, що зустріла батька з чужою жінкою і що мені стало зле.
По кількох хвилинах хлопчик змовк, чулося тільки тихе схлипування.
— Що з Ігорем? — запитала Олеся, який вигулькнув з намету.
— Нічого. Щось приснилось і він прокинувся. Тепер знову спить.
Було ще дуже рано, десь за п'яту, а моя сусідка вже ніжилась у прохолодному промінні сходу. Мені вона, підморгнувши змовницьки, сказала:
— То ти ще раніше від мене встала? Хвалю, хвалю! Вчора приходив якийсь Анатолій, очікував тебе до смерку…
— Щось казав? — запитала я байдуже.
— Нічого. Ждав, нудився, а о десятій пішов. Кремезний такий, і, видать, із культурних. Це твій коханець?
— З чого ти взяла?
— Ну, він далеко вже не хлопчисько, років десь із тридцять п'ять має. А серед таких парубка не здибаєш. Або зраджує дружині, або ж розлучний.
— Чого б то я з сімейними зналася?
— Отже розлучний… Діти має?
— Ні… Познайомити?
— Не вийде, — в голосі вчувалася прикрість. — Я йому вже такі бісики пускала — сліпий помітив би. А він усе на годинник блимав.
Сусідка скручувала на собі купальний костюм, оголяючи дебелі стегна і пишні груди.
…Бем-м-м-м. Восьма. Чорні фігурні стрілки ледь помітно на емальованій поверхні циферблату. Маятник у вишневому світлі каміна, здається, щойно з горна. Я підводжусь з дивана і мало не падаю знову — затерпли ноги. Розтираю литки і стегна, аж долоні нагріваються. Дістаю з серванту пляшку мускату, розкорковую і наливаю в келишок. Вино виграє полум'ям призахідного сонця. Надворі зимно. Темрява шкребеться у вікно міріадами білих лап, шкребеться і жалісно завиває. В таку ж ніч двадцять років тому худеньке дівча в коротенькій сукенці і з синіми стрічками в косах стояло біля ялинки і читало віршика. А поряд мама і батько — тоді він іще був з нами, і бабуся, і зовсім ще маленька сестричка. Я п'ю за те худеньке дівча, за той вечір. «Віє метелиця, крутиться, мелеться, котиться полем у млі; віє метелиця, килимом стелеться сніг по замерзлій землі…»
У коридорі задзвонило. Я, не поспішаючи, ховаю в сервант пляшку й келишок, вмикаю світло і йду відчиняти. Анатолій Михайлович стоїть у розстібнутому пальті, в руці портфель. На рум'яному від мороза обличчі бадьора посмішка.
Я вперше звертаю увагу на його одяг — він у нього вишуканий. Чого варта хоча б пижикова шапка, якою він обмахується, струшуючи сніг.
— Заходьте, — все ніяк не звикну звертатись до нього на «ти», хоча йому стільки ж років, як і Олесеві. Мабуть, тому, що в «Об'єднанні» до нього всі так звертаються. Він інтуїтивно відчуває, що я не поділяю його настрою і враз стає стриманішим. Повісивши в коридорі пальто й шапку, заходить до кімнати.
На столі порожня коробка «Золотого руна» і повна попільничка недокурків. Він дивиться на мене докірливо. Повагавшись, питає:
— Подумала?
Я мовчу. Мені дуже важко вимовити ці кілька слів, і все ж я їх вимовлю. Він радітиме тим словам.
Тривожний крик папуги
— Добрий день! — це хрипкувате вітання чую щодня, повернувшись додому.
— Добрий день, добрий день! — відповідаю якомога чіткіше.